Прочитавши мiй лист, ви, напевне, подумаєте, що вiн — наслiдок совiстi, яка прокинулася. Але це не так… Я просто хотiв пояснити вам, що у смертi Антона нiхто не винен, крiм нього. Такi люди не мають права на життя…
Та пiдемо далi…
Незабаром Антон повалився на диван, на якому сидiв, i захропiв. Я не йшов, охоплений своїми гiркими думками. Скiльки так просидiв — не знаю.
Потiм почув стукiт у дверi i пiдвiвся вiдчинити. Це була моя Варя, вона заждалася i прийшла забрати мене додому. Так iнодi вона робила, коли я дуже затримувався.
Побачивши її, я раптом розплакався. Хоч не можу сказати, що любив її, - любив i люблю на всьому свiтi тiльки Нiну, але Варя була єдиною людиною, з якою я мiг подiлитися своєю обидою.
Пiдвiв її до столу, на якому серед тарiлок i чашок лежав рукопис Антона. Не стримуючи ридань, я опустився на стiлець i розповiв їй усе. Вона стояла поруч, притиснувши мою голову до своїх грудей i гладила мене. Наша спiльна обида викликала у нiй гнiв, вона не знала, чим заспокоїти мене, але раптом сказала: "Ходiмо додому… Не переживай, все буде гаразд…" Я пiдвiвся i слухняно пiшов за нею.
Вдома вона допомогла менi роздягтися, погасила свiтло i лягла поруч. Я притиснувся до неї, а вона усе розраювала. Менi здалося, що це не Варвара, а мiсячна богиня Нiна спустилася i втiшає мене, i я став заспокоюватися, як колись дитиною на материнських грудях. Мої страждання, мої душевнi болi i кривди, що терзали мене з дитинства, у тi хвилини обпалили душу очисним вогнем, i я зрозумiв раптом вищий сенс людського iснування. Вiн полягає у вiдмовi вiд себе, вiд своїх нiкчемно-дрiб'язкових земних претензiй, вiд свого самолюбства, гординi, вiд «я». "Треба розтектися, розчинитися у вiчностi", — вирiшив тодi я. Зрозумiйте мене правильно. Це не означає убити себе — у мене не вистачило б духу для цього. Ви правильно обiзвали мене боягузом, я не заперечую. А зараз я вирiшив, що треба розчинитися у вiдмовi вiд себе.
Однак у тi хвилини я ще не був готовий, усе ще терзали мене приступи слабкодухостi, жалю до себе i безпричинної туги, — i знову починав плакати.
Так ми лежали довго. Я весь час просив у Варi холодної води, i вона декiлька разiв покiрно вставала. Вона переживала за мене, теж нервувала, гладила i повторювала, що любить мене, що я їй найдорожча людина на свiтi, що заради мене вона готова на все…
Потiм раптом сказала: "Перестань нарештi терзатися. Журавель бiльше не стане у нас на шляху", — i сама заплакала. Я спочатку не зрозумiв її, розгубився — я ще нiколи не бачив, щоб Варвара плакала, як iншi жiнки, i у свою чергу почав утiшати її…
Вона сказала: "Журавля уже немає на свiтi. Вiн помер". — "Як помер?! — здивувався я. — Чому помер? Вiн просто заснув". — "Так, заснув, — сказала вона. — Назавжди. Вiн отруївся газом, який iде до кiмнати з кухнi. Я сама чула запах газу". — "Це, напевне, Нiна забула закрити пальник! — закричав я. — Боже мiй!" — "Не знаю, хто забув закрити, але, вiдчувши запах, я глянула в кухню i побачила, що пальник плити вiдкрито". — "I ти його закрила?" — "Нi, — твердо вiдповiла Варвара. — Не я його вiдкривала, не менi закривати. Не моїми руками послано це йому… А у нас тепер нарештi буде людське життя". Вона ще прошепотiла:
"Ми будемо багатi, Славику, багатi-багатi… I щасливi! Нiхто тепер тебе не скривдить!.."
I я зрозумiв усе.
Варя зростала у повоєнних злиднях на своїй Мишоловцi. Усе життя вона поривалася вгору, у бiльш забезпечену верству суспiльства, але освiту змогла здобути тiльки середню. Цього їй було замало. Нарештi стала бухгалтером, але мети своєї все одно не досягла i вважала, що "не вийшла в люди". Потiм вона пiшла за мене, молодого, перспективного, як вона сподiвалася, науковця. Я тодi, правда, ще тiльки студентом був.
Але й тут її спiткала невдача. Я не змiг врятувати її вiд сiрого животiння, не змiг створити для неї легке, красиве життя, про яке вона мрiяла з дитинства.
Тодi я не дав їй закiнчити:
"Як ти могла?! — злякано закричав я. — Ти ж убивця!"
Я пiдхопився з лiжка, ввiмкнув свiтло i почав гарячково шукати одяг. Варя сидiла на постелi у нижнiй сорочцi, обхопивши голову ззаду голими руками. Погляд її був спрямований не на мене, а кудись у простiр, волосся розкидане, вона не рухалася i була схожа на вiдьму.
Потiм вона опустила руки i зовсiм спокiйно промовила: "Не хапайся… Все одно вже пiзно. Вiн мертвий… I це не я, а господь покарав його за крадiжку, за тебе…"
I тодi я кинувся до телефону. Що було далi — вам вдалося пронюхати: як я дзвонив, що говорив… Але й це не допомогло вам запроторити мене до в'язницi, бо, ви це знаєте тепер, я нi в чому не винен i будь-якi спроби довести мою провину нiколи б не мали успiху…
Слухаючи мою розмову по телефону з диспетчеркою "Київгазу", Варвара сказала:
"Не зчиняй галасу. Вiн все одно уже мертвий, i в убивствi звинуватять тебе".
Вона наблизилася до мене i, втiшаючи, спробувала обiйняти. Але я вiдштовхнув її. Менi привидiлося, що це тягнуться до мене кiстлявi руки скелета. Я проклинав її. Вона вiдповiла: "Не бреши, ти радий. Я зробила це замiсть тебе. Ти сам хотiв цього, ти жагуче заздрив Антоновi i ненавидiв його. Я ж знаю. Але ти не змiг би скористатися з нагоди, яка трапилася, скористатися своїм, можливо, єдиним шансом, у тебе не вистачило б рiшучостi, ти боягуз. Я розумiла це i взяла усе на себе".
Тодi я її вдарив, вперше у життi. Вона опустилася на пiдлогу, обхопила мої колiна i знову заплакала. Але я вирвався, накинув халат i вийшов у коридор, думаючи своїми ключами вiдчинити дверi Антона. Я тiшився надiєю, що Антон iще живий, я перекрию газ i витягну бiдолаху на чисте повiтря.
Але ключi не пiдходили, а стукати я боявся, щоб люди не почули i потiм не звинуватили мене. Як я пояснив би їм, чому став серед ночi вдиратися до квартири Антона!..
У цей момент я почув кроки на сходах i кинувся у свої дверi. I тодi, не маючи можливостi змiнити хiд подiй, згнiтивши серце, я примирився iз тим, що скоїлося, примирився з усiм. Менi краяли душу суперечливi почуття: страшенно жаль було Антона, але радiв, що зробив це не я, i виправдував себе тим, що хотiв його врятувати, хоч i не змiг.
Я все життя терпiв вiд духовної невлаштованостi, вiд борсання мiж мрiєю i дiйснiстю, вiд постiйного невиразного i тривожного вiдчуття несправедливостi, на яку, на мою думку, прирекла мене доля i люди. I думка моя часто оберталася на пекельних колах вiдчаю через те, що я нiколи нiчого не мiг змiнити.