— Нi, до кiнця ще не надрукувала. Щойно прийшла. Але залишилося небагато. До обiду виберу часинку i закiнчу, — вiдповiдала вона. А другий примiрник є…
— Дайте погляну, — попросив Павленко. — Менi Антон показував, але хочу ще раз глянути.
Коли Нiна подала вiддрукованi сторiнки, Павленко став швидко копатися в них. Руки у нього тремтiли, папка вислизнула, i аркушi вiялом розсипалися по пiдлозi. Нiна кинулася збирати їх, а Вячеслав Адамович тим часом схопив на столику уже надруковане командировочне посвiдчення i побiг до начальства пiдписувати. Бiльше цього дня вона його не бачила…
Але що ж їй сказав цей полковник?! Щось безглузде! Антон помер?! Яка дурниця! Її любий бiлявий Антон, її журавлик з'явився зараз перед її очi живим, радiсним, веселим, як завжди. Таким вiн був i вчора, коли принесла йому частину роботи. Чому ж сьогоднi їй сказали, що вiн загинув? Помилка!
Дурниця, дурниця, дурниця! I Павленко, вiд'їжджаючи у вiдрядження, нiчого поганого не сказав.
Адже вiн мав би знати, якщо, не дай бог… Та й коли ж могло таке статися?! Коли?! Учора увечерi вони усi разом бачилися… Через хвилювання Нiна нiяк не могла второпати, коли це було — «вчора» i що таке «сьогоднi». Усе переплуталося в головi… Нi, це брехня! вирiшила вона. Але такий статечний чоловiк їй сказав. Навiщо це було йому? Чому? Може, просто заарештували бiдолашного Антона. За що ж? Хiба що шиє чобiтки?
Павленко сьогоднi був розгублений, неврiвноважений. Але вiн такий завжди. Нервував, поспiшав. Якийсь наче сам не свiй. Певно, йому перепало вiд начальства, що завжди уникає вiдряджень. Та й взагалi цього Вячеслава Адамовича, цього: "Зрозумiйте мене правильно", нiколи не зрозумiєш! Але як вiн мiг не сказати їй, якщо не дай бог!.. Пожалiв її?
Їй пригадалася розмова з Павленком кiлька днiв тому на цьому ж бульварi Давидова.
…Вони йшли удвох уже затихаючим, огорненим присмерками бульваром. Нiна зосереджено дивилася собi пiд ноги, немов боялася спiткнутися об щось невидиме на ледь притоптаному снiгом асфальтi. Вона ступала своєю рiвною, тихою ходою, не розгойдуючись, не поглядаючи на свого супутника. Худенька, висока, у легкому пальтi, вона здавалася тополинкою, яка вийшла з шеренги високих, вкритих памороззю дерев, що застигли у зимовому повiтрi вздовж бульвару, i рушила поруч людини.
Павленко нервував. Вiн рухався пiдстрибом, то трохи вiдстаючи вiд супутницi, то вириваючись наперед, прагнучи заглянути їй в очi i переконатися, що вона його слухає.
— Зрозумiйте мене правильно, Нiночко, — поспiшав виговорити своє Вячеслав Адамович, розумiючи, що час у нього обмежений: ще квартал — i покажуться Березняки, будинок, в якому живе друкарка i бiля якого йому доведеться попрощатися. — Зрозумiйте мене правильно, Нiночко. Я ваш друг!
Нiна мовчала, сховавши пiдборiддя i носик у пiднятий комiрець пальта.
— Я бажаю вам добра. Я вам дуже спiвчуваю. Знаю i про ваше нелегке життя. Все знаю. А людина ви прекрасна, мила, сердечна… гiдна кращої долi. Якби ж вам хоч трiшки пощастило в життi! I якби це вiд мене залежало! Я iнодi готовий убити себе за те, що не можу принести вам щастя!
— Що ви знаєте про моє життя? — вивiльнила обличчя з комiрця Нiна. — Моє життя — справа тiльки моя, Вячеславе Адамовичу.
— Так, так, звичайно, — поспiшав погодитися Павленко. — Зрозумiйте мене правильно. Я тiльки хотiв якось допомогти вам, ну, як це сказати, захистити вас…
— Вiд чого?
— Ну, — запнувся Павленко, — скажiмо, вiд бiди, яка може впасти на вашу голову.
— Яка ще бiда? — Жiнка пильно глянула на спiвбесiдника.
— Ну, можливо, не зовсiм так… просто попередити, щоб ви не обманювалися… Зрозумiйте мене правильно, я не можу дивитися, як щиро ви вiдданi Антоновi i якою невдячнiстю вiн сплачує. Менi тяжко про це говорити, але я ваш друг, Нiночко, справжнiй друг, я до вас з усiєю душею. Ви менi навiть нагадуєте Неточку Незванову з Достоєвського… Дивлюсь на вас i немов перечитую роман. Втiм, нi, не перечитую… а бачу усе наглядно, бачу ваше нелегке майбутнє…
— Що ж ви бачите? Яке майбутнє?
— Антон гарний хлопець — красень, розумний, талановитий… Але ж вiн нiчого не зробить для вас, сiм'ю вашу зруйнує, а сам не одружиться. Я його добре знаю. Вiн людина пориву, хвилини, у запалi пообiцяв, а ви й повiрили, понадiялись… I тепер на моїх очах повторюється вiчна, як свiт, iсторiя…
Павленковi, очевидно, усе важче було говорити, i вiн усе дужче запинався.
— Зрозумiйте мене правильно, — передихнувши, говорив далi, — я не можу таїти те, що знаю.
— Антону Iвановичу ви теж друг?
— Бог свiдок — друг, — притиснув руку до грудей Павленко, — i саме тому хочу вас попередити, щоб ви не плекали рожевих надiй. Ви уже, здається, ладнi пiти з дому i розлучитися з чоловiком. Але куди ви пiдете? Та ще з дитиною… Йому поки що зручно з вами, як i з iншими до вас… Вiн, певно, взагалi нiколи не одружиться… Менi шкода вас обох…
Нiна, незважаючи на холод, уповiльнила крок i пiдвела голову. Страшний здогад гадюкою заповз їй в душу, але вiд нього змерзлiй жiнцi стало жарко. Небо, досi рожевувато-сiре, набрало темного фiолетового вiдтiнку, потемнiв i снiг, i раптом i будинки, i небо здалися їй зовсiм чорними, немов вона ослiпла.
Жiнка зупинилася, затулила обличчя руками. Павленко пiдтримав її за лiкоть.
Нiна вiдвела його руку.
— Це Антон доручив вам поговорити зi мною?
— Рятуй боже, Антон нiчого не знає, i, благаю вас, не переказуйте йому… Вiн непогана людина, це факт. Але серйозно ставитися до жiнок не вмiє, навiть до вас, ви це самi вiдчуваєте, — говорив далi Павленко. — I я думаю, вiн теж буде радий, коли вузол розв'яжеться.
— Що ж ви пропонуєте, Вячеславе Адамовичу? — нарештi зiбралася з думками Нiна, коли чорнота вiдступилася вiд неї. Пiдняла сумний погляд на спiвбесiдника…
Павленко закашлявся, та так, що не зав'язаний шворками триух мало не злетiв з голови.
— Та нiчого, Нiно Василiвно, — теж сумно вiдповiв вiн. — На жаль, поки що нiчого… Ви тiльки зрозумiйте мене правильно. Я не знайду слiв, щоб усе сказати. Немає таких слiв у мене. I в мовi немає. У всiй нашiй великiй мовi. Не знайшли їх люди. Чи зрозумiєте ви мене, якщо скажу, що в юностi мене найбiльше вразила одна книга пiд назвою "Неточка Незванова". Читаючи її, я плакав, як мала дитина, i давав собi слово: коли зустрiну таку Неточку, зроблю її щасливою…