— А у нього? Бачили? Але я шити не вмiю. Та й навряд витрачав би на це час. Час, час, час! Його завжди не вистачає — найбiльша дорогоцiннiсть, адже нам його вiдпущено за дуже суворою нормою. Черепасi i круку по сотнi або й бiльше, а людинi майже удвiчi менше…
Павленко розпалився. Його блiде обличчя порожевiло. Вiн уже махав руїнами у найбiльш патетичних мiсцях своєї розповiдi.
— Антон час свiй, можливо, i не туди витрачав, куди слiд… Але зате жив як заманеться.
— Ви можете назвати його приятельок?
— Якщо при менi приходили, я, звичайно, негайно зникав. Iнший раз почую iм'я, iнший раз — нi.
— Наприклад.
— Ну, найчастiше забiгала кравчиня з дивним iм'ям Келя, Антон її Клеєю називав.
Коваль удав, що вперше чує це iм'я. Вiн зрозумiв: Павленко iще не знає, що Христофорова загинула.
— Що ви можете про неї сказати?
— Нiчого особливого. Якась авантюристка. Мотається з мiста до мiста. Нiбито майстерна кравчиня, теж талант, нарозхват, шиє тiльки жiнкам великого начальства. Ось так виходить, — навiть спробував посмiхнутися Павленко, та посмiшка у нього не вийшла — якась гримаса, — Антiн — черевички, вона — костюмчик. От одягли i взули…
— Значить, на дiловому грунтi дружба?
— Можливо, але, крiм того, i ночувати у нього часом залишалася.
— А ще хто?
— Якусь акторку зустрiчав. То на сходах, то у квартирi. Прiзвище не пам'ятаю i у кiно не бачив. Антiн їй восени черевички шив, сказав, що акторка. Науковий спiвробiтник з НДI фiзiологiї приходила, а от iменi теж не пригадую. Iще вчителька якась забiгала.
— Ви Журавля часто вiдвiдували?
— Таж сусiди. То менi щось знадобиться, то сам подзвонить: зайди! Бувало, звичайно, i чаркували. Менi за це вiд Варвари здорово попадало…
— А приятельок його так i не запам'ятали, — дорiкнув полковник.
— Не вистежував я його. Менi було однаково, хто в нього ночує. Я — людина одружена, а його справа парубоцька… Хiба що випадком заскочу… Анкет Антону, певно, вони не складали, а менi — тим бiльше. Зрозумiйте мене правильно. Якщо й забiжу, то посиджу трохи, послухаю, iнодi у кiнг перекинемось — та й до своїх справ…
Коваль вiдчував, що Павленко хитрує.
— Чому «трохи»? Дружина ваша, Варвара Олексiївна, розповiдала, що ви частенько у сусiди засиджувалися допiзна.
Вячеслав Адамович помовчав, наморщивши лоба.
— Так-так. Ще якась жiнка заходила, — нарештi згадав вiн, здається, перукар, Наталкою звуть…
Коваль уже знав майже всiх, хто вiдвiдував Журавля. З багатьма розмовляв. Старший лейтенант Струць за його дорученням теж знайомився з тими, чиї прiзвища або телефони були у записнiй книжцi загиблого. Зараз Дмитро Iванович сподiвався одержати вiд Павленка додаткову iнформацiю, але той не виправдав його надiї.
— А якийсь Григорiй його не вiдвiдував? На прiзвисько "Пан Потоцький"?
— Оце вже не скажу, — здивувався запитанню Павленко. — Такого не знаю. I не чув навiть.
— Гаразд, — погодився полковник. — Тодi розкажiть про вашу iнститутську друкарку.
— Барвiночок Нiна? — У голосi Павленка забринiла стримана нiжнiсть.
— Про неї ви забули. А Барвiнок частiше вiд iнших вiдвiдувала Журавля, — з докором промовив Коваль.
— Друкарка не найвищого класу, — вiдповiв Павленко пiсля нiякової паузи. — Але справляється. Та й жалiємо ми її усi. Якась вона дуже тиха, беззахисна. Життя у неї, наскiльки вiдомо, нелегке. Батько п'яниця, у сiмнадцять чи вiсiмнадцять рокiв випхав її замiж за свого товариша по чарцi. Нiночка росла дiвчиною лагiдною, покiрною, заперечити не змогла. Не вiриться, що у нашi часи такi унiкуми бувають… Вона й зараз не змiнилася, в iнститутi сидить за машинкою така собi тиха, сумирна, наче й немає її. Покладуть їй що-небудь передрукувати — тiльки мовчки кивне. А сама — красуня, струнка, як берiзка. Посмiхнеться — мiсячне сяйво проллється… Знаходилися, звичайно, залицяльники, намагалися втягти у розмову, а вона у вiдповiдь опустить голову провинне, мовляв, даруйте, що на ваше упадання не вiдповiдаю, i знову стукає.
Хлоп'я у неї рокiв п'яти. Можливо, тому й терпить свого чоловiка. Iнша давно б плюнула та й пiшла з дитиною. Адже який приклад для малюка, що з нього виросте! А вона не смiє, не наважується. Та й батька жалiє — той з горя п'є, матiр її дуже любив, як поховав, так i запив… Нiна, втiм, нi з ким своєю бiдою не дiлилася, хiба що тiльки з Антоном… Я схиляюсь перед її покiрнiстю i терпеливiстю, з якою вона несе свiй хрест. Еге ж, саме хрест! — забувшись, вигукнув Павленко… — Я не можу пояснити цей феномен, це справдi янгольське терпiння… Я назвав би її прямо по-церковному — страстотерпиця. Не по-сучасному, але правда. Розгадати цей феномен я не в змозi. Чому вона не порвала з усiм цим, не втекла куди завгодно, на край свiту, на мiсяць?! А от Журавель її привабив. Так би мовити, пiднiс її до рiвня. А жiнок у нього, як вам уже вiдомо, навалом було, i поводився вiн з ними безсовiсно. Зрозумiйте мене правильно. Навiть менi, стороннiй людинi, iншим разом було прикро за них. Дурепи якiсь — вiн на них плюс, даруйте на словi, а вони все одно липнуть. Iнший, може б, життя вiддав за якусь таку красуню, а вiн погуляє раз-другий i: ось тобi бiг, а ось — порiг… Прикро… Кому все само у руки пливе, той нiколи не оцiнить…
У голосi Вячеслава Адамовича забринiли гiркi нотки.
Полковник усе бiльше переконувався, що не помиляється у своїй пiдозрi: Павленко жагуче заздрив сусiдовi.
— Утiм, — додав той, — як казали стародавнi римляни, а ми повторюємо: де мортуiс аут бене, аут нiгiль — про мертвих говорити тiльки хороше або нiчого… Зрозумiйте мене правильно. Адже є iще один давнiй вираз: верiтас магiс амiкiтi — iстина вища за дружбу… Чи не так? Особливо у справах правосуддя.
Коваль згiдливо кивнув, тим часом мiркуючи про панегiрики друкарцi i несподiваний спалах емоцiй у Павленка.
— Так от, — наче ще дужче запалившись цим кивком полковника, говорив далi Вячеслав Адамович, — це, видно, його й згубило.
— Що саме? — удав, що не розумiє Коваль. — В якому розумiннi "згубило"?
— Гадаю, вiн загинув вiд перенасичення насолодами, вiд зайвини грошей, легкого життя. Зрештою допився до бiлої гарячки… Та чи його вина в цьому? Може, така була його планида? А доля людини визначається не ним, а протистоянням Землi i Мiсяця…
— I… — продовжив замiсть Павленка Коваль, — сп'яну заснув, не закривши газ.
Вячеслав Адамович не заперечував проти такого закiнчення фрази.
— Але до чого тут планети? — спитав полковник.
— А Нiночку менi вiд душi шкода, — раптом сказав Павленко, не вiдповiдаючи на запитання Коваля. — Яким щасливим могла вона зробити iншого чоловiка, справжнього!..
— Не Журавля?
— Нi, чому ж, — вiдразу заперечив Павленко, — будь-якого чоловiка. Можливо, й Журавля. Якби вiн iнакше з нею поводився. Бо ангельська душа i тут терпiла, мовчки зносила усi примхи Антона i покiрно сподiвалася, що той зрештою зглянеться i забере до себе.
— I ця, як називаєте, "ангельська душа", — дорiкнув полковник, — тим часом потай тiкала з дому, бiгала до вашого приятеля! Що ж у цьому вiд "ангела"?
Павленко на секунду замислився.
— Бiгала? Нi. Просто приходила. Навiть не так… Спускалася з неба… Зрозумiйте мене правильно. Це був єдиний просвiток в її земному життi. Може, без цього Нiна вкоротила б собi вiку… I я не знаю, в якiй мiрi були близькими їхнi взаємини. Припускаю навiть, що просто пiклувалася про нього, прийде — гудзик одiрваний пришиє, прибере, посидить i пiде… Не знаю. Але дорого дав би, щоб взнати.
"Гудзик пришиє? — хотiв заперечити Коваль. — Кому? Шевцевi?!" Але промовчав про це i тiльки зауважив:
— Тепер уже не довiдаєтесь… Та й навiщо це вам?
— Так, так, звичайно, нi до чого, — погодився спiвбесiдник. I потiм вона, Нiна, тут, розумiєте, рiвною була з усiма, хто приходив. Я уже казав вам, що заглядали iншим разом замовницi, ставали друзями, забiгали на вогник й iншi знайомi. Наша тихесенька друкарочка трималася скромно, але з почуттям гiдностi i викликала повагу. У розмови не втручалася, але якщо зверталися до неї, питали її думку, вражала логiчним мiркуванням, мовби їй були вiдкритi речi, схованi для iнших. Уранцi дивлюсь на неї в iнститутi, у машбюро, очам не вiрю. Чи та сама це Нiна? Менi навiть на думку спало оповiдання Чехова "Двоє в одному". Пам'ятаєте, у трамваї, тобто на тодiшнiй концi, дрiбний чиновник вголос мiркував на всiлякi теми, тримався незалежно, навiть з викликом, людську гiднiсть в собi вiдчув, а як побачив начальство — перелякався, вiдразу знiтився i знову став таким собi маленьким чоловiчком.