Коваль також якусь секунду, немов фiзично вiдчувши силу любовi i образи цiєї жiнки, не знайшов що сказати.
Павленко раптом пiдвелася iз стiльця:
— У вас немає жодних пiдстав мене затримувати. Я можу йти?
Коваль зупинив її:
— Сiдайте, громадянко Павленко.
Вона й далi стояла.
— Ви й справдi хочете мене заарештувати? Я ж сказала: все, що написано, — неправда. Вiн усе життя дурив мене, а тепер обдурив i вас. I ви не маєте права…
— Виходить, це вiн помстився Журавлю?
— Нi. I вiн нi в чому не винний.
Полковник дивився на жiнку оцiнюючим поглядом. Уже в'янучий пролiсок на кофтi Павленко його дратував.
Й справдi, крiм листа Вячеслава Адамовича, доказiв у нього не було. Та й чи доказ цей лист? Отже, вiн має вiдпустити зараз жiнку, яка стоїть перед ним, i на цьому закiнчити свої розшуки.
Вiн це розумiв, але все одно вiдчував, що не можна закрити справу. Намагався втямити, чим же так тривожить його ця жiнка, чому так не хочеться її вiдпустити?
I раптом… Йому стало важко дихати. Перед його очима чорною блискавкою спалахнуло туго затягнене волосся Павленкової. Так, жiнка вище середнього зросту, чорнява, з вольовим, рiшучим, навiть агресивним характером!
Вiн вiрив i не вiрив собi. Якщо тiльки експертиза не помилилася… Та не можуть вони помилятися!
Те, що осяяло Дмитра Iвановича, було не просто натхненням. Натхнення, як вiдомо, — це високий, урочистий, тривалий у часi стан душi, який викликається потребою творити, щоб зробити, знайти. А це було миттєве осяяння, рвучке i могутнє, як удар блискавки, неймовiрна думка, що спалахує несподiвано для самого себе, незрозумiле як, чому, звiдки, i раптом за коротку мить осяває зовсiм новим, сильним i єдино вiрним свiтлом усе, що ранiше ховалося у глибокiй тiнi. Ця думка, це осяяння, давно народжувалося у пiдсвiдомостi, збиралося iз малюсiньких крихiток, обiрваних, незначних вiдомостей, якi варилися там, немов у казанi, з'єднуючись у найхимернiшi сполучення, розпадаючись i знову з'єднуючись, поки не виладналися в єдино правильний здогад i бурхливо вдерлися у свiдомiсть.
Вiн промовив уже упевненим тоном:
— У нас попереду велика розмова. Сiдайте i розкажiть тепер, чому напали на Христофорову в її квартирi?
Якби упала стеля на голову, Варварi Олексiївнi було б легше. Вона не сiла знову на стiлець, а якось опустилася боком, зсунулася на нього, ледве не впавши. Обличчя її зробилося сiрим i безбарвним. Жiнка вiдразу нiби померхла i постарiла.
Але цей стан у Павленко тривав недовго. Опанувавши трохи собою, вона пiдвела на Коваля вже не злий, а якийсь розгублений i навiть благальний погляд, i Дмитро Iванович зрозумiв, що влучив у цiль, що опiр зламано, i жiнка зараз почне усе розповiдати.
Вiн не помилився.
— Ви що, — спитав далi полковник, — ворогували iз Христофоровою? Якi до цього були причини?..
— Я не. хотiла зробити їй боляче, — запинаючись, почала вiдповiдати Павленко. — Я не винна. Я прийшла просити, щоб не клепала на Вячеслава, немовби вiн хотiв смертi Журавля i пiшов того вечора пiсля друкарки. Адже вона нишпорила по всьому дому, усе винюхувала, усiх розпитувала, i я боялася, що накличе на нас бiду…
Павленко замовкла, збираючись iз думками, i тяжко зiтхнула.
— Ви убили її, - сказав Коваль.
— Нi, нi! — закричала жiнка на всю кiмнату, так що її почули навiть у коридорi i до кабiнету заглянув офiцер, який проходив мимо. Коваль жестом наказав йому зачинити дверi.
— Вiд вашого стусана Килина Сергiївна упала i вмерла.
Павленкова ридала, упавши головою на стiл. Крiзь вiдчайдушнi схлипування проривалися окремi слова, не всi з яких можна було розiбрати: "Я не хотiла… вона сама… вона послизнулася…"
З тяжким серцем полковник налив у склянку води i пробував напоїти жiнку. Павленко не могла пити, голова її тiпалася, склянка билася об зуби, i невправний Коваль залив їй усе плаття.
Вiн повернувся на своє мiсце i терпляче чекав, поки жiнка виплачеться. Дивився на її опущенi, тремтячi плечi i голову i чомусь думав у цi хвилини не про злочин, а про те, як дбайливо, строго затягнено її волосся, як вилискує воно чорнотою, немов вороняче крило. I не про загиблу Христофорову, не про допит були його думки, а про те, як далеко пiшла наука, як допомагає вона знаходити iстину i що коли-небудь, можливо, й скоро, коли невiдворотнiсть викриття i покарання стане усiм очевидною, люди покiнчать iз злочинами. Адже якщо уже й зараз за розташуванням, кiлькiстю i станом хромосом у клiтинi можна визначити, кому належить волосина: чоловiковi чи жiнцi, високiй чи низькорослiй людинi, з довгими чи короткими руками, з високим чи низьким iнтелектом, то вже недалеко той час, коли викрити злочинця буде справою нескладною. Бiльше того, уже встановлено, що iснують i генетичнi «вiдбитки» особи, якi абсолютно точно визначають конкретну людину. Доведено, що у молекулi ДНК є дiлянки, характернi виключно для того чи iншого iндивiдуума. Отже, можна встановити особу пiдозрюваного, спiвставляючи спектр смуг, одержаних на основi молекул його ДНК зi спектром смуг, що мiстяться, скажiмо, у волосинi, уламку нiгтя чи клаптику шкiри, знайдених на мiсцi злочину.
Але, схиляючись перед наукою, Коваль все ж таки бiльше надiї покладав не на страх людський, а на добро в душi. Йому часто доводилося стикатися з тими, що втратили людську подобу, але вiн завжди сподiвався i чекав, що з часом цi люди пiдведуть голову, глянуть на злочин його очима, вжахнуться i цим очистяться i повернуться до первородних витокiв своєї душi…
Коли минув тривалий нервовий спазм, Павленко сказала:
— Повiрте менi… Я не винна. Я нiчого не знала. Вона упала, а я втекла, я боялася, вона дужча за мене. Я прийшла не сваритися. Повiрте менi. Я її переконувала, що Вячеслав не винний, що вiн пiшов додому, нiчого не помiтивши… Я просила її не ходити у наш дiм. А вона менi закричала: "Ви усi там винуватi! Ви i ваш чоловiк — обоє убили Антона!"
I тодi я не витримала i вдарила її. Вона вчепилася менi у волосся, i я вiдштовхнула її з усiх сил… Я не знаю, чому вона впала. Певно, посковзнулася на клаптях, якi валялися на пiдлозi. А я, не оглядаючись, кинулася навтьоки… Боже мiй, боже мiй, — простогнала Павленко. — Як же це так вийшло!
У пам'ятi Коваля несподiвано зринула остання розмова з Христофоровою у мiлiцiї. Тепер вiн зрозумiв причину розгубленостi кравчинi наприкiнцi тiєї бесiди. Килина Сергiївна раптом почала розумiти, що справа не у Нiнi, на яку вона весь час грiшить, а в Павленко, але соромилася вiдразу вiдмовитися вiд свого ранiше твердого переконання. Прозрiння i коштувало їй життя.
Полковник зняв трубку i подзвонив Струцевi.
— Вiкторе Кириловичу, зайдiть.
Коли старший лейтенант увiйшов до кабiнету, Коваль показав на Варвару Олексiївну, яка мовчки витирала хустинкою змокрiле вiд слiз лице.
— Вiдведiть громадянку Павленко на експертизу волосся i заодно знiмiть вiдбитки пальцiв…
Жiнка важко пiдвелася з стiльця i, не глянувши бiльше на Коваля, усiм своїм виглядом показуючи, що їй тепер до всього байдуже, покiрно рушила попереду старшого лейтенанта.
Коли за ними зачинилися дверi, полковник iще деякий час сидiв мовчки, втупившись кудись у простiр. Дихав вiн важко, немов у кiмнатi йому бракувало повiтря: давалася взнаки вiкова стенокардiя, якої Коваль боявся найбiльше. Потiм його погляд упав на пiдлогу, i вiн побачив пом'ятий пролiсок, який голубою краплею лежав бiля нiжки стiльця.
Дмитро Iванович пiдняв його, зробив кiлька непевних крокiв по кабiнету i тодi рiшуче наблизився до вiкна. Шпарким порухом вiдчинив фрамугу. З вулицi влетiв свiжий весняний вiтерець: вдерлася весна i Коваль полегшено зiтхнув…
Київ, 1984-1988.