Мохобородько закашляв.
— Чи можна й мені поглянути на твої дитячі фотокартки? — запитав він, допитливо підвівши голову.
— Прошу, прошу, — мовив Муфтик, у голосі якого ще виразно лунала недавня образа. — Я ніскілечки не забороняю. Та й не кидаюсь тобі на шию. Просто через ввічливість тобі не варто принаймні турбуватися.
— Ну, що ти, — приязно пробубонів Мохобородько. — Твої фото дуже цікавлять мене.
Він устав, ступив до столу і з-за Муфтикового плеча став роздивлятися альбом. Муфтик тим часом перегорнув сторінку.
— Це я сиджу в дитячій колясочці, — почав пояснювати він. — А той, хто її котить, —мій дідусь. Він, подейкували, часто прогулювався зі мною, тому що в сім’ї мав найбільше часу. І під час прогулянок, розповідали, завжди читав мені вірші.
— Так от звідкіля у тебе поетичний талан! — вигукнув Мохобородько. — Якщо ти вже змалечку чув поезії, то, образно кажучи, віршований ритм у тебе в крові!
— Можливо, маєш рацію, — не заперечив Муфтик. — Я про це раніше не думав.
Деякий час вони мовчки роздивлялися фото.
— А тут ось — мій дідусь ще молодий, — сказав Муфтик, гортаючи аркуші фотоальбому. — Це весільний знімок бабусі й дідуся. Дідусь сидить, а бабуся стоїть і ніжно тримає свою руку на його плечі.
— Яка гарна фотокартка, — розчулився Мохобородько. — І яка білосніжна муфта у твоєї бабусі!
— Адже це — весільна муфта, — пояснив Муфтик, усміхаючись. — Пошито зі шкури білого ведмедя.
Він знову перегорнув сторінку.
— Тут я вже трохи більшенький. Удвох із татом під час риболовлі. А це ось новорічне фото. Вся щаслива сім’я сидить під новорічною ялинкою.
— Яка славна сімейка! — тихо зронив Мохобородько. І по хвилі додав, майже заволавши: — Ох, дорогий Муфтику! Чому ти лише зараз видобув свій альбом? Чому ти ніколи не показував його Півчеревичку?
Муфтик підвів голову й нерозуміюче поглянув на Мохобородька.
— Півчеревичкові? — повторив він. —Просто не випадало нагоди. А чому ці фотокартки так схвилювали тебе? Адже в них немає нічого особливого.
— Ага, ти вважаєш, немає?
Мохобородько почав нервово ходити у автофургончику туди-сюди, туди-сюди. Та ось раптово зупинився й відрізав:
— Якби Півчеревичок побачив оці фотознімки, то, зрозуміло, ніколи не вважав би тебе вовчим вихованцем!
— Вовчим вихованцем? — здивувався Муфтик. — Вовчим вихованцем мене вважали краєзнавці. Але щоб Півчеревичок…
Мохобородько важко зітхнув і сказав, сідаючи на краєчок ліжка:
— І він теж…
Фотоальбом у Муфтикових руках затремтів і бубухнувся на підлогу.
— Я не збираюся взагалі розповідати про це тобі, — продовжив похмуро Мохобородько. — Одначе тепер, коли побачив твої сімейні фотокартки, оці слова самі якось мимоволі вихопилися з уст. Так, і Півчеревичок теж… Він уже чув розмови краєзнавців. І тоді й собі втовкмачив у голову, що ти виростав поміж вовків, що з тобою…
Мохобородько замовк. Чи не занадто все-таки він наговорив?
— Що зі мною?.. — запитав тихо Муфтик. — Що, зі мною небезпечно знатися? Чи не так?
— Приблизно так, — ще важче, ніж раніше, зітхнув Мохобородько. — Перед лицем смерті я не приховуватиму нічого. Приблизно так він сказав.
— І через це він покинув?
— Через це він і покинув.
Запанувала гнітюча тиша. Навіть Комірчик зрозумів, що сталося щось зле, і втішливо лизнув Муфтикові лице. А кумедний чоловічок відчув, як його сили знову підупадають. Він більше взагалі не міг відповідати ні за Комірчика, ні за будь-що. Для цього він був страшенно вражений. Альбом із фотокартками валявся на підлозі. Муфтик приліг на ліжечко й уткнувся в подушку.
І Мохобородько відчув, як у нього слабнуть руки й ноги. Голод і спрага терзали його, як і раніше, а тепер ось накинулись і душевні муки. Чи варто було про все розповідати Муфтикові? Можливо, повинен би все-таки промовчати? Але ж правда мимоволі вислизнула з його уст. Перед лицем смерті… Невже і в цей час він повинен був приховувати правду? Мохобородько не міг дати собі ради. Та що вдієш — правду вже сказано і поліпшити становище було ніяк. Він підійшов і влігся поруч Муфтика. Його друг схлипував, і, коли Мохобородько почув плач, його серце болюче стиснулось. Він зірвав з бороди останні брусничини й простягнув Муфтикові:
— Візьми, будь ласка.
Нічого іншого запропонувати нещасному другові він не міг. Тепер в його бороді не лишилося жодної ягідки.