— Чудово! — кивнув Півчеревичок. —Чесно кажучи, я не розумію вовків, але теж готовий з ними позмагатися.
А якою саме має бути боротьба з вовками, цього ні Півчеревичок, ні Мохобородько до пуття не уявляли. Біля вогнища, звичайно, просто: бери головешку й розмахуй нею перед сіроманцем. Одначе багаття за собою по всіх усюдах не тягатимеш. А коли вовк вигулькне з-за кущів, тут-бо вже не буде коли розкладати вогонь, доведеться утнути щось інше.
Вони сиділи й мовчали. Дивилися на полум’я. Кожен поринав у свої думи.
— Світає, — сказав нарешті Півчеревичок. Ніч і справді щомиті пригасала, навколо розливалося світло. Подекуди залунали пташині голоси. Настав ранок.
— Починається новий день, — сказав Мохобородько. — Ох, якби ми знали, що він нам принесе!
Зійшло сонце.
І несподівано звідкілясь здаля почулося жалісливе підвивання. Це не був совиний голос. Це було щось інше.
— Вовки! — тихо зронив Мохобородько. Тієї ж миті Півчеревичок підхопився.
Блискавично зробив кілька стрибків і опинився коло найближчого дерева і, мов обпечений, поліз угору.
— Ти куди? — вигукнув Мохобородько. Півчеревичок, захоплений тим, що ліз по дереву, не прохопився і слівцем. А ледве чутне підвивання повторилося.
Мохобородько напружено вслухався. Безумовно, це вовки. Можливо, вовченята. Саме у вовченят отакі пискляві голоси. Отже, десь там повинно бути їхнє кубло! Напрямок хоч приблизно, а з’ясовано. Що ж робити, щоб не проминути? Адже вовченята цілісінький день не завиватимуть, тож на їхні голоси не підеш. Просуваючись лісом, можна дуже легко збитися на манівці. Ліс, як то кажуть, —великий ошуканець.
Та ледве Мохобородько встиг подумати про це, як Півчеревичок гукнув згори:
— Все ясно! Підвивання долинає від величезної ялини.
І лише зараз Мохобородько збагнув, навіщо Півчеревичок видряпався на дерево. І аніскілечки не від страху перед вовками, як можна було гадати. Його друг захотів пошукати якусь прикмету, за якою можна б визначити напрямок, і тепер ця прикмета була — величезна ялина. Ох, милостивий Боже, якби справді це допомогло і вовче завивання бодай на краплину дозволило друзям наблизитися до Муфтика!
Коли Півчеревичок спустився з дерева, вовчі голоси долинули ще кілька разів і запала тиша.
— Ти молодець, — розчулився Мохобородько. — Завдяки тобі напрямок визначено.
Він підвівся, приніс зі струмка цебро води і залив багаття. Півчеревичок одчинив дверцята авто.
— Ну, Комірчику! — гукнув він собача. —Ходімо шукати Муфтика.
Комірець одразу ж радісно вистрибнув із фургончика і хотів негайно вирушити в дорогу, проте Півчеревичок раптом задумався. Його погляд спинився на півпорожньому молочному бідоні, в якому вони тримали воду.
— Напевне, їжу й воду ми з собою взяти не зможемо? —запитально поглянув Півчеревичок на Мохобородька.
— Звичайно, ні, — відповів Мохобородько. — Ліс нагодує і напоїть нас, адже ліс начебто козубець із наїдками. Спрагу потамуємо з потічка або джерела, а лісові дари удосталь дадуть нам їжу. Ну, а коли прийде чорний день, усе-таки щось матимемо з моєї бороди.
Мохобородько вельми здивувався, коли Півчеревичок витяг із авто молочний бідон і вилив воду. Тоді повернувся до фургончика, попорпався у Муфтиковій скриньці для інструментів і незабаром з’явився з товстим свердлом.
— Мені пригадалося давнє мисливське оповідання, — почав Півчеревичок. — Я почув його ще в дитинстві. Один мисливець, заховавши своє тіло у старовинний панцир, опинився в лісі серед великої вовчої зграї і сам убив ломакою дві дюжини вовків. Щоправда, лісові хижаки люто нападали на нього, одначе їхні ікла тільки ковзали по литих латах.
— Ну то й що? — запитав Мохобородько, на якого оповідка Півчеревичка не справила особливого враження. — Нам од цього ні холодно ні жарко.
А Півчеревичок уже орудував свердлом.
— Я бачу, із цього бідона вийде чудовий панцир, — пояснив він. — Треба лише зробити два отвори для ніг, а збоку — дві дірки для рук. У такому вбранні я буду цілком захищений від сіроманців, а надто коли накриюся ще й покришкою.
Вражений Мохобородько не спромігся на жодне слово. А тим часом свердління посувалося швидко і небавом Півчеревичок проліз у бідон. Коли він просунув руки-ноги в отвори, голова хвацько визирала з посудини, а верхня звужена частина бідона, немов улита, сиділа на плечах.
— Ти — немов черепаха! — засміявся Мохобородько.