Ось тінь непорушно застигла біля машини. Не чути жодного звуку.
Хто б це міг усе-таки бути? Невже знову мисливець за автографами? Вирішив, що кумедні чоловічки сплять у фургончику, і з’явився попрохати автографи? Сподівався, що вночі не доведеться стояти за ними в черзі? Та з іншого боку — навіщо було б любителю автографів отак тайкома пробиратися на подвір’я? Адже попрохати автограф — не якась там ганебна справа. Це навіть справа честі й гордості. А тінь нишпорила біля машини, немов злодій.
Може, це справді злодій? Чого тоді він отут шукає? Муфтиків автомобіль? Навряд. Кожен злодій повинен розуміти, що Муфтиковою машиною далеко не заїдеш. Завдяки славі кумедних чоловічків її знають по всіх усюдах.
Зненацька Мохобородько помітив у руках таємничого незнайомця сумку. Може, тінь побажала висловити маленьким друзям гідну шанобу і принесла гостинців? Може, у ній, скажімо, тістечка?
Від цієї думки Мохобородько мимоволі за усміхався, бо вирішив, що все-таки вельми відрізняється від собаки. Йому б зараз неодмінно подумалось не про тістечка, а скоріше про маслак.
Тінь знову заворушилася і стала віддалятися од машини, погойдуючи великою сумкою плавно й легко. Тож Мохобородько збагнув: ця сумка порожня. Немає там ні тістечок, ні кісток, взагалі — анічого.
Невдовзі тінь сягнула бузкового куща, саме того місця, де спершу спочивав Мохобородько. А той з жахом подумав, як легко тінь могла б натрапити на нього, і подумки подякував адміністраторові за вчорашню розмову про собачу будку. Адже, порівнюючи з бузковим кущем, ця буда все-таки надійніше місце.
У руці таємничого незнайомця спалахнув ліхтарик. Пучок світла розтинав темряву, ніби вишукуючи щось.
«Нічого він там не знайде, — всміхнувся Мохобородько. — Хоч зовсім недавно і міг би наткнутися…» Він заспокоївся і на мить аж заплющив очі. І тут йому здалося, наче здаля долинає калатання дзвіночка. Та ні, це, безумовно, йому тільки здалося. Кому б це спало на думку видзвонювати? Нікому і край.
Коли Мохобородько знов одкрив очі, кишеньковий ліхтарик згас. Край неба уже посвітлішав. «Невдовзі світатиме, — думав Мохобородько. — Скоро з’являться Муфтик і Півчеревичок. Усі троє сядуть у машину. Безлюдними вулицями виїдуть з міста. Незабаром вони опиняться біля теплого моря. Почують заспокійливий і сонливий перехлюп морських хвиль. Тоді зариються у прибережний пісок. І в кожного напохваті буде по кілька пляшок лимонаду. Час од часу вони відпиватимуть по ковточку чи два. Це дуже приємнЛ ох, дуже приємно». Мохобородько заснув.
І побачив чарівний сон. Подзеленькує дзвіночок… Неначе прекрасний зимовий день. Над засніженими ланами лунає срібний передзвін балабончиків. Або ні — це все-таки літо. Ніжно світило сонце… Ненька винесла колиску на сіножать. А Мохобородько ще маля, таке крихітне, що борода ледве сягає йому грудей. Тоді ненька трепетно бере Мохобородька на руки і кладе в колиску, яка псі чинає тихенько погойдуватись. Туди-сюди, туди-сюди… Ой, як хорошо. І справді, дуже хорошо…
МОХОБОРОДЬКО ЗНИК
Муфтик прокинувся ще до схід сонця. Він хутеньке встав, підійшов до вікна і визирнув. Чудово! На вулиі ці ще ні людей, ні автомашин, тільки ранковий молоковоз профуркотів повз готель та двірник підмітай тротуар.
Муфтик відсунув гардини й підійшов до ліжка Півчеревичка.
— Час рушати в дорогу, — сказав він і поторсав Півчеревичка за плече. — Море кличе!
Півчеревичок миттєво розплющив очі і підхопивсь з ліжка.
— Море кличе, море кличе! — радісно повторив він. — Ось коли наша відпустка почалася по-справжньому. Спершу невеличка мандрівка автомобілем! опісля — всілякі морські радощі…
Та море було ще надто далеко, і тому Півчеревичок хутко майнув до ванни, щоб з нагоди відпустки залюбки поніжитись у воді.
Півчеревичок хлюпався досить довго і, вибравшись із ванни, ще побадьорішав і повеселішав.
— А ванна — ніби маленьке море, — з насолодою зауважив він. — Чудово освіжає.
І Муфтик із неабияким задоволенням похлюпався б у ванні чи під душем, але йому не хотілося перед мандрівкою змочувати свою муфту. Через це він тільки сполоснув руки і вмився.
І після цього їх уже нічого не затримувало в номері люкс. Вони замкнули двері і ліфтом спустились у вестибюль.
На противагу денній колотнечі тут панувала глибока тиша. Жодної метушливої людини. Цілковитий спокій. Лиш адміністратор куняв за бар’єром, і Муфтик з Півчеревичком попрямували до нього, щоб віддати ключ від номера люкс.