— Так-так, — буркнув лисий і пішов собі далі. Дог теж пирхнув і потюпав за ним.
— Ти глянь! — вигукнула переможно жінка. — У нього чудовий дог, а все-таки через тебе заздрить мені!
Вони попростували у глиб парку. І що далі вони йшли, то все більше зустрічали собак різних порід.
— Дивись, — показала господиня на білосніжне собача неподалік. — Це французька болонка, одна з найрідкісніших порід у світі. Вона, мов тінь свого власника, взагалі не може без нього жити.
Мохобородько вчув у голосі жінки дивовижну ніжність.
— До речі, моя Жужулька теж була французькою болонкою, — сказала вона.
Деякий час вони ступали мовчки, тоді жінка продовжила знайомити його з зустрічними собаками.
— Ньюфаундленд, — назвала вона великого вугільно-чорного і волохатого пса, який саме проходив повз них. — Ньюфаундленди — найкращі плавці серед собак і, до речі, вміють чудово рятувати потопаючих.
— Гм-м… — кивнув Мохобородько.
— А це ірландський сетер, — показала жінка на рудого мисливського собаку з великими обвислими вухами. — А ось там, недалечко, — пудель, дуже веселий собака. А ото…
Раптом жінчин голос урвався. Мохобородько здивовано глянув на свою господиню.
— Ходімо! — тривожно прошепотіла вона. — Ходімо хутенько додому!
ПОГОНЯ
Жінка обернулася і кинулась бігти, тягнучи за собою на повідку Мохобородька.
А той нічого не розумів. Що це сталося з його сторожем? Що зненацька примусило її так запанікувати?
«Ну й пригодонька, — міркував він. — Сама зовсім не вміє ходити на повідку! Чому летить, мов опечена, і смикає щосили?»
А жінка бігла не зупиняючись.
І раптом Мохобородько почув знайомий йому голос:
— Мо-хо-бородь-ку!
— Мо-хо-бородьку! По-стри-вай! — пролунав ще один такий знайомий голос.
Мохобородько аж затрепетав. Муфтик і Півчеревичок! Нарешті, нарешті! Муфтик і Півчеревичок! Півчеревичок і Муфтик!
Мохобородько намагався повернути голову туди, звідкіль долинали голоси, і хоч жінка увесь час шпарко тягнула його вперед, зрештою йому вдалося обернутися.
Ну звичайно, то були вони, вони! Мохобородько виразно побачив, як Муфтик і Півчеревичок бігли до нього. І з ними було якесь собача. Невідомо, де це вони взяли собі собача? А втім, собача собачам. Зараз це не мало особливого значення. Ох любі друзі, хутчіше, хутчіше!
Муфтик і Півчеревичок наддали ходи. Собача на повідку рвалося вперед, гавкало, і вони так поспішали, що тільки п’яти мелькотіли. Але не барилася й жінка. Вона справді була в гарній формі, ніскілечки не втомилася і бігла далі, нещадно тягнучи за собою Мохобородька.
— За-че-кай! — знову пролунав Півчеревичків голос. І Муфтиків:
— По-стри-вай!
Звичайно, добра порада, проте як ти зачекаєш, коли паском прив’язаний до жінки, а вона й не збирається чекати.
Мохобородько все-таки подумав, що й він сам повинен щось чинити. Він сповна розумів, що зараз його звільнення близьке як ніколи раніше за полону, в цьому становищі не може залишатися спостерігачем. Щось треба робити. А що?
Якусь мить подумавши, Мохобородько з усього маху гепнувся на доріжку. Тепер довелося тягти його, і, зрозуміло, втікачці було важкувато. Бігла набагато повільніше.
Звісно, нічого приємного у такому волочінні по землі не було. Мохобородько обіруч міцно вхопився за повідець, щоб ошийник не дуже натягувався і не стискав горло. Хоч небезпека бути задушеним не загрожувала, але боліло все його тіло, коліна пеком пекло, а лікті обдерлися до крові. Та Мохобородько не зважав на це. Головне — виграти час. Головне, щоб Муфтик і Півчеревичок завдяки його стражданням наблизились бодай на кілька кроків.
Жінка зупинилася й озирнулась.
— Мохобородьку! — вигукнула сердито. — Зараз же вставай!
Та кумедний чоловічок і бровою не повів. Лежачи ницьма на землі, він прислухався до збудженого гавкання Муфтикового й Півчеревичкового собачати. Іноді чув його все виразніше, і від цього душа просто співала. Вони поспішають! Вони наближаються! Вони порятують його!
— Мохобородьку, ану вставай! — знову скрикнула жінка.
Цього разу в її голосі вже вчувалася непідробна погроза, але й це аніскільки не вплинуло на Мохобородька.
Він тільки підвів голову й озирнувся. Сотня метрів, не більше… Всього сто метрів одмежовували його від волі! Півчеревичок ледь-ледь випереджав Муфтика. Та й зрозуміло: Муфтик у товстій муфті відстав би ще більше, якби не оте чудове собача, що летіло вперед і тягло за собою господаря. Прекрасне собача! Саме так бігти й треба і натягувати повідок, як струну. Ось так мусить бігти собака, якщо прагне допомогти господареві — швидше вперед…