Тепер Муфтик і Півчеревичок блискавично збагнули, над яким лаштуванням Вольдемар ламав голову. Вони заходилися нишпорити в машині. Якою ж має бути ця річ? Чогось такого великого, що могло б заповнити місце Вольдемара, у них, на жаль, не було. І тут Півчеревичок згадав про надувні гумові іграшки, які вони купили в універмазі.
— У мене є десять надувних Півчеревичків, — прошепотів Вольдемарові. — Та за одного живого Мохобородька я готовий віддати і дев’ять гумових Півчеревичків.
Вольдемар задоволено кивнув, і Півчеревичок та Муфтик стали негайно надувати гумових Півчеревичків і кидати їх у вікно Вольдемарові. Скоро з’ясувалося, що знадобилося саме дев’ять іграшок. Після цього його ліжко цілком справляло враження, буцімто на ньому спить Вольдемар, напнувши ковдру на голову.
І ось настала вирішальна мить. Чи зможе Вольдемар, незважаючи на поламані ребра і пошкодження нутрощів, вибратися через вікно з палати? Що з того, що воно на першому поверсі, — якщо зважити на стан працівника зоопарку, це було не так просто.
Спершу з’явилася одна нога, по тому — друга, і за мить Вольдемар у смугастій лікарняній піжамі сидів на підвіконні.
— Ну як? — запитав пошепки Півчеревичок.
— Хвалитись нічим, — зізнався Вольдемар. — Я мушу, здається, звідси стрибнути, але я до стрибків, їй-бо, ніколи не був особливо вдатний.
— Можливо, ліпше зіслизнути, — порадив Півчеревичок. — При цьому струс набагато менший.
Та Вольдемар одхилив цю пропозицію:
— Саме ковзання — моя найбільша слабинка, — сумно пожалівся він.
Тиша. Гнітюча тиша.
Вольдемар так і сидів на підвіконні, і кумедні чоловічки не на жарт захвилювались.
— Що ж робити? — запитав Півчеревичок.
— Я мушу зосередитись, — сказав Вольдемар ще сумніше, ніж досі.
. Раптом його обличчя стало вкрай стривоженим.
— Кроки! У коридорі кроки!
І Вольдемар наважився — стрибнув. Почувся глухий стук і слідом — притамований стогін. Вольдемар лежав під вікном.
— Тихіше, тихіше! — умовляв Муфтик Комірця, котрий погрозливо гарчав.
Тієї миті в палаті спалахнуло світло. Звісно, це зайшла медсестра Кірсіпуу. На щастя, вона не помітила нічого підозрілого. Подумала, що Вольдемар спить під ковдрою, вимкнула світло і навшпинячки вийшла.
— Обійшлося, — прошепотів Вольдемар. — Цього разу обійшлося. Та коли вона з’явиться наступного разу, то напевне розгадає мою хитрість.
— Вам добряче перепало? — стурбовано запитав Півчеревичок.
— Та більше перелякався, — відповів Вольдемар. Він заліз у фургончик і погладив Комірця, і собача
тієї ж миті перестало гарчати.
— Розумний собака, — усміхнувся задоволено Вольдемар. — Одразу відчуває добру людину.
Тоді пояснив Муфтикові, якими вулицями їхати до зоопарку, і автомобіль рушив.
Зоопарк містився не дуже далеко від лікарні, але все-таки їхали довго, тому що через неабияку вагу Вольдемара Муфтик не міг розвинути високу швидкість.
Нарешті вони дістались на місце й зупинилися перед великою брамою, де сидів нічний сторож.
Вольдемар вибрався з машини.
— Ого-о! — вигукнув сторож, помітивши його. — Невже оклигав?
— Поки що тимчасово, — сказав працівник зоопарку. — Та краще розкажи, як почувається мій слон?
— Ох і сумує за тобою, — зітхнув сторож. — Просто жаль тварину. Майже нічого не їсть, добре, коли іноді потягне хоботом ковточок води.
Вольдемар стурбовано зарокотів:
— Я мушу його повести до міста на прогулянку. Певен, що невеличка прогулянка благотворно вплине на його апетит.
Тепер уже спохмурнів нічний сторож:
— Як це розуміти? Гуляти містом? Ні-ні, такого я не можу дозволити. Мій обов’язок — тут охороняти, щоб жоден звір не вибрався за браму. Вдень роби зі своїм слоном що заманеться, а вночі за нього відповідаю тільки я.
Але Вольдемара не збентежило попередження сторожа:
— Любий друже! Твій обов’язок не лише пильнувати за тваринами, а й відповідати за них. І якщо ти сьогодні не випустиш слона погуляти, він голодуватиме й незабаром звалиться з ніг, тоді вся провина ляже на твої плечі…
Він говорив так переконливо, що зрештою нічний сторож поступився:
— Ну, умовив. Забирай свого слона, — махнув він рукою. — Але запам’ятай, що за межами зоопарку відповідаєш за нього ти.
І коли сторож одчинив браму, Вольдемар бігцем кинувся до клітки слона.
Кумедні чоловічки, усміхаючись, дивилися йому вслід, а Муфтик сказав своєму другові:
— Важко повірити, що в цього чоловіка зламані ребра.