Ено Рауд
І знову Муфтик, Півчеревичок та Мохобородько
ЖАХЛИВА ПРИГОДА У ЛІСІ
Малесеньке Муфтикове авто щодуху мчало по шосе. Муфтик, Півчеревичок і Мохобородько поспішали до моря. Вони жадали відпочинку. Трійця друзів мріяла про лагідне хлюпотіння морських хвиль і хотіла набратися сил, насолоджуючись морським повітрям.
— Мо-ре, мо-ре моє…— Півчеревичок намагався пригадати колись почуту мелодію.
Та за мить мусив урвати пісню, бо Комірчик, оце малесеньке Муфтикове собача, звів догори писок і заскімлив.
Світило сонце. Незважаючи на те, що надійшла осінь, було майже по-літньому. Певне, вода в морі ще тепла…
Вони заїхали до лісу. Оскільки цією дорогою ще не проїздили, Муфтик зупинив авто, щоб роздивитися карту.
— Щось вельми закрутисте, — сказав він по хвилі. — Звичайно, через ліс до моря ближче, але…
— Через ліс?! — вигукнув Мохобородько, уриваючи Муфтика — Мені страшенно кортить поїхати через ліс!
— І я не маю нічого проти, — обізвався Муфтик. —Та, на жаль, лісові стежки на карті не позначено. Тож ми опинимося в лісі, наче в мішку, і далі доведеться пробиратися, так би мовити, майже наосліп.
Одначе Півчеревичок підтримав Мохобородька.
— Принаймні коротша дорога набагато пряміша, ніж кружляти навколо, — гаряче вигукнув він. — І не можемо ми жити, втупившись у цю карту!
Муфтик вагався.
— Ці лісові стежки, — роздумував він. —Ніколи не знаєш до пуття, куди вони зрештою виведуть.
Проте це зауваження не похитнуло самовпевненості Півчеревичка.
— Всі дороги ведуть до моря! — вигукнув він. — Хіба ти не знаєш оцієї приказки?
Муфтик нічого не відповів, натомість почав ще уважніше роздивлятися карту.
— Праворуч, на другому кінці лісу, — море, — нарешті мовив він. — А ліворуч розляглося велике болото. Чи немає подібної приказки, що всі дороги ведуть до болота.
— Такої немає, — випалив Півчеревичок. Муфтик усміхнувся і згорнув карту.
— Ну, хай буде так. Поїдемо через ліс, якщо ви обоє так хочете.
— Могли б принагідно завернути на болото, — зрадів Мохобородько. — А раптом нам пощастить знайти морошку! Вона вельми полюбляє вологу, через це і росте частіше всього на болотах. Коли я був маленький і часто купався у ванні, у моїй бороді коли-не-коли виростали морошкові ягоди. І це я вам кажу, щоб знали: морошкові ягоди — найсмачніші в світі!
— Ой як хочеться! — ковтнув слинку Півчеревичок. — Звісно, могли б дістатися до місцини, де чудова морошка.
Одначе Муфтик рішуче відхилив отакий намір.
— У болоті авто може захряснути в багнюці, — застеріг він. — Треба прямувати до моря, тому що наша мета — море, а не морошка.
Цього разу Муфтиків голос продзвенів так наполегливо, що Мохобородько й Півчеревичок уже й слівцем не обмовилися про морошку.
Муфтик увімкнув мотора. Фургончик деякий час котив по шосе й невдовзі звернув до лісу.
Мохобородько розчинив віконця.
— Яке повітря! — зачаровано вихопилось у нього. — Які лісові пахощі!
Про себе Мохобородько мусив визнати, що ліс може замінити йому навіть море. На його думку, їхня мандрівка до моря могла б тривати довго-довго!
Авто, стиха фуркочучи, просувалося все далі в лісову глибочінь. Ой, лісе, лісе! Яка краса і який спокій навколо! Поглядаючи з віконець, маленькі чоловічки не помічали, як минав час. Уже настав вечір. І раптом Муфтик помітив струмок, який жебонів біля лісової дороги, і натиснув на гальма.
— Треба запастися водою, — сказав він. Це була правда. Вони полишили місто, не підготувавшись до подорожі. Великий молочний бідон, у якому тримали воду, стояв напівпорожній у кутку фургончика.
Муфтик підвівся з-за керма, знайшов цеберку і вийшов із машини. Мохобородько та Півчеревичок ступили за ним, щоб скористатися з нагоди подихати чистим повітрям і розім’яти кісточки. А як же Комірчик?
Що сталося з Комірчиком? Собача сиділо в авто й жалісливо підвивало.
— Уявляєте, — здивувався Мохобородько. — Собака просто тремтить.
— Тремтить? — стурбовано запитав Муфтик. — Чи не лихоманка в бідолахи?
Півчеревичок торкнувся собачого носика.
— Ніс холодний, — сказав він. — Тільки чомусь вельми посмикуються ніздрі.
Тепер помітили всі, що Комірчик старанно втягує повітря. Собача ніби відчувало якийсь незнайомий запах.
— Що ж це в повітрі? — зронив Мохобородько.
Муфтик простягнув руку і заспокійливо погладив тремтливий зашийок Комірця.
— Не хвилюйся, золотенький, — ніжно промовив він. — Я принесу води, й відразу ж поїдемо далі.
Собака перестав скавуліти, ніби заспокоївся, і Муфтик пішов по воду. Тримаючи в руці відро, він хутко ступав до струмка.
І тут сталася пригода.
Собака! Буцімто з-під землі перед Муфтиком постав величезний собацюга. Жовто-сірий. Хвіст обвислий. Вуха нашорошені. Очиська злісно виблискують.
— Начебто вовк, — сполотнівши, прошепотів Півчеревичок.
А Мохобородько ствердив:
— Так і є, вовк!
Ось чому… Ось чому страх огорнув Комірчика… Собача відчуло наближення сіроманця. Ох, як же вони раніше не здогадувались про це!
— Цу-цу, — став підгукувати вовка Муфтик.
Лише один раз і підгукнув. Далі все сталося блискавично.
Зненацька Муфтик опинився на землі. Цеберка брязнула, покотилася вбік. Вовк зграбастав Муфтика за муфту і закинув собі за спину, мов лантух. І зник. Десь запропав між кущів.
Півчеревичок, увесь сірий з лиця, вихопив із кишені рогатку, але цілитися було ні в кого. А Мохобородько стояв непорушно, наче обернувся на соляний стовп, і порожніми очима дивився туди, де щойно були вовк і Муфтик.
— Комірчику! — несподівано вигукнув Півчеревичок.
Собача вистрибнуло з авто. Невже вовк відбіг так далеко, що його дух уже не лякав Комірця?
— Шукай Муфтика, — прошепотів Мохобородько.
Комірчик, прихиливши писок майже до землі, ретельно обнюхував довкола. З того місця, звідкіль Муфтик рушив до струмка, собача побігло по сліду свого хазяїна.
Півчеревичок і Мохобородько напружено стежили за Комірцем.
По хвилі собача заскавуліло. Заскавуліло злякано й відразу ж спинилося.
— Муфтикові сліди закінчилися, — припустив Півчеревичок.
— Замість Муфтикових слідів на землі лише вовчі, — сказав Мохобородько.
Комірець заскімлив ще, але назад не повернув.
— Він щось вирішує, — висловив здогад Півчеревичок.
Мохобородько кивнув головою.
— Він вагається, — мовив по хвилі, — тепер усе залежить від того, що з двох візьме гору: любов до Муфтика чи страх перед вовком.
Комірець тихенько загарчав. Його шерсть на зашийку настовбурчилася.
— Набирається сміливості, — сказав Півчеревичок.
І тієї ж миті собача пожвавішало. Правда, воно поволі й обережно ступало вперед, як-не-як, а йшло по вовчому сліду.
— А ми? — запитав Мохобородько. — Що ми робитимемо?
І вони мали вирішувати точнісінько так, як і Комірець. Перед ними постало точнісінько таке ж запитання. Адже й кумедні чоловічки боялися сірого хижака, ще й як! А з другого боку — хіба ж Муфтик не їхній найкращий друг?
— Ходімо, — наважився Півчеревичок. Отже, домовились. Вони рушили за Комірчиком. На них напали дрижаки, але вони не зупинялись. Біля струмка собача безпорадно завмерло.
— Сліди закінчились, — зронив Мохобородько.
— Здається, вовк переплив потічок, — сказав Півчеревичок.
Очевидячки, й Комірець схилявся до такої думки. Якусь мить він вагався, тоді стрибнув у воду й поплив, швидко перебираючи лапами, на протилежний берег. Проте, на жаль, і там собача не виявило вовчих слідів і незабаром знову повернулося до Півчеревичка й Мохобородька.
Сліди запропали і все.
— Кінець, — видихнув скрушно Півчеревичок. — Як ти гадаєш, Мохобородьку, є ще надія?
Мохобородько саме цієї миті не хотів щось припускати. Ще дуже виразно перед своїми очима він бачив сіроманця. Білі вовчі ікла. Гострі, вельми гострі білі ікла. Мохобородько бачив, як вовк уп’явся іклищами в Муфтикову муфту… Чи є ще надія? Ні, краще про це не думати.