Кумедним чоловічкам подібне становище було знайоме, і вони мимоволі поспівчували найвищому в світі чоловікові.
— Тенета слави, — пробурмотів Півчеревичок. — Адже ми знаємо, що це значить.
Велетень стояв на місці і безпорадно розмахував і довжелезними руками. Він намагався щось говорити | людям, але з цього, на жаль, нічого не виходило, тому що навколо в тому гаморі годі було сподіватися почути когось.
Та ось раптово з’явився Комірець!
Увесь у піні, він прослизнув поміж ніг Муфтика й Півчеревичка і з гавкотом вибіг у коридор. Собача обтрусилося, і клапті піни полетіли навсібіч, попали людям на одежу, навіть на обличчя. І це було так несподівано, що юрма перелякано позадкувала від Комірця, скрикуючи, люди закривалися руками й намагалися заховатися один за одного.
Найвищому в світі чоловікові цього тільки й треба було: він ступнув кілька широченних кроків до дверей люксового номера. Ключ скреготнув у замку. За мить велетень вдячно всміхнувся кумедним чоловічкам і зник у кімнаті, тут же замкнувшись зсередини.
— Комірчику! — гукнув Муфтик. — Зараз же сюди!
І собача блискавично сповнило наказ, нібито зрозумівши, що виконало своє завдання. Муфтик докупав Комірця і влаштував його в кутку сушитися.
Переконавшись, що найвищий у світі чоловік не має наміру нікого впускати до себе, люди стали помалу розходитись, і згодом галас у коридорі вщух.
— Нарешті цей бідолашний велетень матиме спокій, — сказав Муфтик.
— Просто моторошно подумати, як природа карає зростом, — кинув Півчеревичок. — Досі мені не спадало ніколи на думку, що нам принаймні стосовно зросту дуже повезло.
— Так-так, — замислено кивнув Муфтик. — Ми таки справді повинні дякувати долі.
Та ледве він мовив це, як у двері тихо постукали. Півчеревичок пішов одчиняти.
— Ви дозволите?
— О-о! — здивовано вигукнув Півчеревичок. На порозі стояв найвищий у світі чоловік! По хвилі і Муфтик вийшов назустріч гостеві.
— Будь ласка, заходьте, — припрошував він. — І щодо собачати не турбуйтесь, воно вже обсохло.
Найвищий у світі чоловік нахилився, щоб не зачепитися за одвірок, і ступив до кімнати.
— Я безмежно вдячний вам і вашому собачці, — урочисто промовив він. — Ви порятували мене з великої скрути.
Тоді велетень простягнув Муфтикові руку:
— Друзі звуть мене Антеною.
— А мене Муфтиком, — вигукнув радо Муфтик і щосили потиснув руку своєму новому знайомому.
Простягнув руку і Півчеревичок.
— А мене друзі звуть Півчеревичком, — повідомив він.
Привіталися, найвищий у світі чоловік опустився в крісло, яке йому запропонував Муфтик.
— Як чудово! — сказав він, озираючи кімнату. — Який тут панує спокій! Слово честі, я й завітав до вас, щоб аби хоч трішечки сховатися од своєї слави. В моєму номері люкс без угаву дзвонить телефон, так що бути там просто неможливо.
— Знайома історія, — кивнув Муфтик.
— І дзвонять, звичайно, переважно жінки? — запитав Півчеревичок.
— Переважно жінки, — ствердив найвищий у світі чоловік. — Але трапляються і чоловіки, і навіть дітлашня. І всі щось хочуть: один — зустрітися, інший — листуватися, ще хтось — сфотографуватися. Це просто жахливо, повірте мені.
— Так, знаменитим завше непереливки, — поспівчував Муфтик.
— Авжеж, — зізнався велетень. — Знаменитому важко зберегти власну гідність. Часом доводиться тікати від своїх шанувальників через чорний хід. Буцімто злодієві.
— Ох, як ми розуміємо вас, — зізнався Півчеревичок. — Ми теж скуштували слави і вельми добре знаємо, як люди надокучають знаменитостям.
І він розповів детальніше, як вони ще зовсім недавно ладні були забігти світ за очі від своєї слави.
— Тепер ці часи щасливо минули, — полегшено зітхнув Півчеревичок. — Після того, як у місті з’явилися ви, на нас взагалі не звертають уваги.
Найвищий у світі чоловік сумно всміхнувся.
— Ну принаймні від мене хоч така користь, — сказав він.
Цієї миті задзвонив телефон. Муфтик взяв трубку.
— Вибачте, — пролунав з трубки жіночий голос. — Найвищий у світі чоловік випадково не у вас?
Муфтик поглянув туди, де щойно сидів Антена. Там його не було. Він вислизнув із кімнати тихенько, мов тінь.
СЕНБЕРНАР БЕННО
Наступного дня після сніданку жінці заманулося пограти з Мохобородьком у м’яча.
Гра полягала в тому, що жінка котила по підлозі малесенький гумовий м’ячик і вигукувала: «Апорт!», і Мохобородько повинен був приносити його жінці. Раніше вона так гралася зі своїм собачам, бо слово «апорт» і означає принеси, вживають його під час навчання собак приносити кинуті на певну віддаль предмети.
Спершу запропонована гра навіть трохи розважила Мохобородька, та згодом одноманітна і втомлива шарпанина йому все-таки остобісіла. Кумедний чоловічок уже хотів було запротестувати, одначе цього робити не довелося, бо раптом у двері подзвонили, і господиня пішла відчиняти.
— О-о, сестро Кірсіпуу! — пролунав з передпокою радісний голос. — Яка несподіванка!
— Чому несподіванка? — здивувалася гостя. — Адже ви вчора дзвонили мені й запрошували поглянути на свого нового улюбленця.
— Ой, так-так, як це я… — усміхнулась жінка. — Звичайно, звичайно. Але знаєте, цей мій улюбленець завдає стільки клопотів й потребує стільки уваги, що все інше вивітрюється з голови.
— Цілком розумію вас, — ніжно мовила сестра Кірсіпуу. — Коли я придбала Бенно, зі мною спочатку було те саме.
Гостя ввійшла до кімнати, і Мохобородько побачив, що з нею величезний собака з розумною мордою — сенбернар. Це і був Бенно.
— Ляж! — наказала собаці сестра Кірсіпуу. Проте Бенно не послухався. Він помітив
Мохобородька. З неабиякою гідністю він підступив упритул до кумедного чоловічка і обнюхав його.
Мохобородько всміхнувся. Раптом оцей собака видався йому дуже близькою істотою. Він дружньо погладив Бенно по голові і тихо попрохав:
Цього разу Бенно блискавично послухався і ліг коло Мохобородькових ніг.
Але медичній сестрі Кірсіпуу ця слухняність не сподобалася.
— Фу! Встань! — суворо скомандувала вона і сказала господині: — Вчений собака повинен слухатись лише одну людину.
Бенно лінькувато підвівся і, ніби вибачаючись, поглянув на Мохобородька.
— Так, —пом’якшав голос у сестри Кірсіпуу. — А тепер ляж!
Бенно виконав команду.
Жінка уважно спостерігала за ними. Несподівано їй спало на думку показати медсестрі, що її власність ні на крихітку не гірша собаки. Дама ступила кілька кроків до Мохобородька і скомандувала:
— Мохобородьку, ляж!
Той стояв, наче остовпів.
— Ляж! — повторила жінка.
Та Мохобородько стояв, як і раніше. Все його єство кипіло від обурення. Йому наказали: «Ляж!» І розум підказував йому підкоритися. Хоча б заради того, щоб таким чином приспати пильність господині, щоб вона не здогадалась про його намір втекти. А що втікати треба, в цьому не було сумніву. Але почуття повставали проти поміркованості розуму. Почуття власної гідності не погодилося з розумом. І нічого не вдієш — почуття власної гідності взяло гору.
— Я не ляжу, — відповів Мохобородько. Жінчині щоки взялися рожевими плямами.
— Ти мусиш лягти, — відрізала вона. — Це мій наказ.
— А я не ляжу, — повторив Мохобородько. Жінка підняла руку. Вона була вельми сердита і ледве стрималась, щоб не всипати Мохобородькові ляпасів. Останньої миті все-таки погамувала гнів, силувано посміхнулась і сказала, звертаючись до медсестри Кірсіпуу: