— Вважаєш? — невпевнено запитав Муфтик.
— Авжеж! — квапливо запевнив Півчеревичок. — Той, хто надумав тримати пса, більше не належить тільки собі. Так само, а то навіть більше, належить він своєму собаці.
Муфтик мовчки і трохи стурбовано прийняв цей факт до відома. Отже, сповна він уже не належить самому собі? Як же так — ні сіло ні впало? На хвилю він відчув якийсь щем, але відразу ж згадав учорашній вечір, і після цього щем зник. Увечері, перед тим як лягати спати, він провів Комірця на готельне подвір’я до собачої будки. І коли залишав там собача саме, Комірець так ніжно й водночас журливо поглянув на нього, так жалібно й водночас так віддано заскавулів, що цей песик раптом став йому страшенно близьким. Те саме відчуття спорідненості зараз знову охопило його, і це саме почуття ніби змело його миттєві сумніви. Більше він не хотів анічого, лиш до останку належати своєму милому Комірцеві. Муфтик рішуче ступив до буфетної стойки.
— Будь ласка, мені кілограм шинки і кілограм холодцю, — звернувся він до буфетниці.
— Так багато? — усміхнулась вона. — Такому маленькому чоловічкові?
Муфтик насупився.
— Я купую не собі, — буркнув він. — У мене є собака, це для нього.
Таке пояснення, певне, вдовольнило буфетницю і вона стала зважувати кілограм шинки. Тим часом до Муфтика підійшов Півчеревичок.
— Я мушу тебе серйозно застерегти, любий Муфтику, — сказав він, повчально насварившись пальцем. — Це вельми славно, що ти хочеш добре дбати про своє собача, але турботливість зовсім не означає його обгодовування. Шинкою і холодцем ти можеш із самого початку так розбалувати Комірця, що потому він взагалі зіпсується.
— Авжеж, звичайно, — неуважно відповів Муфтик.
І перш ніж він спромігся щось додати, буфетниця в нього запитала:
— А можна шинки трохи більше? І Муфтик захоплено кивнув:
— Так-так, прошу. Хай буде трохи більше.
Тут уже й Півчеревичок збагнув, що говорити зараз із Муфтиком про балування собаки надмірним харчуванням марно. Любов його друга до Комірця спалахнула з такою силою, що просто не було змоги обмежити її рамками розумного.
«Нічого не вдієш, — думав Півчеревичок. — Нехай уже пестить свого Комірця, якщо хоче. Таке поводження, скоріше всього, користі собаці не принесе, проте, можливо, потішить самого Муфтика, чого йому, Півчеревичкові, здається, не зрозуміти. Певна річ, особисто Муфтик, піклуючись про собаку, якимось чином стане душевно багатшим».
Тим часом буфетниця загорнула шинку в папір і почала зважувати холодець.
— Гарний телячий холодець, — проказувала вона при цьому. — І свіжий-свіжісінький, тільки сьогодні привезли. У мене, до речі, теж собака, фокстер’єр. А якої породи ваш, якщо не секрет?
Якої ж породи все-таки Комірець? Муфтик цього не знав і через це примовк. Та по хвилі Півчеревичок одповів замість нього:
— Це кумедтер’єр, досить рідкісний вид.
— Ох, кумедтер’єр, — шанобливо кивнула буфетниця. — Тоді йому чудово підійде телячий холодець — дуже добре перетравлюється.
— У такому разі й холодцю можна трохи більше, — випалив Муфтик.
І буфетниця знову кивнула.
— Оце правильно! — похвалила вона. — Візьмете два кілограми, еге?
— Будь ласка, — сказав він і не помітив, як Півчеревичок скрушно зітхнув.
Буфетниця загорнула в папір холодець, і Муфтик схопив обидва пакунки під пахву. Потому він заквапився до свого милого Комірця і, незважаючи на важкі пакунки, так розгонисто помчав коридором, що Півчеревичок ледве встигав за ним.
Очікуючи ліфт, такий урівноважений Муфтик був на диво нетерплячим.
— Неможливо, — сердито сопів він. — Неможливий готель. Ніякого порядку. Ліфти повзуть, мов гусениці.
— Та не гнівайся так, — спробував угамувати Муфтика Півчеревичок. — Хвилиною раніше, хвилиною пізніше… За цю хвилину твій Комірець з голоду не помре.
— Ага, не помре, отакої? — мов батогом шмагонув Муфтик. — Незабаром побачиш сам!
Та ось ліфт прибув. Муфтик і Півчеревичок спустилися вниз і по хвилі обоє опинились на готельному подвір’ї, де побачили, що до голодної смерті Комірцю ще таки далеченько. Собача вискочило з будки і з неймовірною радістю кинулося їм назустріч.
— Ой, Комірчику, мій милий Комірчику! — вигукнув Муфтик.
А Комірчик щасливо повискував. Він залюбки стрибнув би Муфтикові на груди, та оскільки той був коротуном, то собача просто перемахнуло через нього. Мимохідь, більше з чемності, Комірець ткнувся писком і в Півчеревичка, проте відразу ж повернувся до Муфтика і дзиґою закружляв навколо нього. Цей танець радості тривав недовго. Раптом Комірець зупинився, і його ніздрі заворушились.
— Чує запах їжі, — зауважив Півчеревичок. Муфтик усміхнувся. Він розгорнув шинку, тоді холодець і поклав усе це перед Комірцем:
— Покуштуй-бо!
Собача не примусило припрошувати себе удруге і і миттю тицьнуло носом у холодець.
— Наминай добряче! — усміхнувся Муфтик. — Це телячий холодець, смачний, свіжий.
, — І дуже добре перетравляється, — додав Півчеревичок.
Комірець їв, він наминав би і без примовлянь. Шмат холодцю перед його носом зменшувався із разючою швидкістю.
— Йому смакує, — блаженно мовив Муфтик. Та ось холодець закінчився.
— Жахливо, — сказав Півчеревичок. — Просто незбагненно, як таке мале собача проковтнуло скільки телячого холодцю.
Муфтик пропустив це зауваження повз вуха.
— Прикро, що ми не попрохали буфетницю нарізати шинку, — забідкався він. — Таке цуценятко не зможе відгризти від цілого кусня.
Півчеревичок здогадався, на що натякає Муфтик. Либонь, він мав на увазі малесенький кишеньковий ножик Півчеревичка, яким можна непогано покраяти шинку на шматочки.
— Ну, гаразд, — сказав Півчеревичок, знову зітхаючи. — Спробую вже розпиляти.
Він ще раз зітхнув, дістав кишенькового ножика і заходився чикрижити шинку. І щоразу, коли йому вдавалося відрізати шматок, Комірець жадібно його хапав і глитав.
— Бідна тварина, — пожалів Муфтик. — Він, мабуть, довго потерпав од голоду.
— Цілком можливо, — погодився Півчеревичок. — Та я, наприклад, з’їв би такої соковитої і водночас пісної шинки навіть тоді, якби й не дуже хотів. Чесно кажучи, у мене аж слинка тече…
— Будь усе-таки розважливим! — занепокоївся Муфтик. — Адже ти не відбиратимеш, сподіваюсь, кусень у тваринки? Інша річ, якщо собачатко щось залишить…
Та Комірець не лишив анічого. Він підібрав усе до найменшої шкурки і після цього поглянув на Муфтика так, буцімто йому цього обмаль.
— Може, принесемо з буфету ще? — запропонував Муфтик.
Але тут Півчеревичок скипів.
— Твоя любов до собаки перетворилась на мавпячу, — сердито відрубав він. — Коли твоє собача не знає міри, то як господар ти маєш бути розумнішим. Я ще раз кажу тобі, що обгодовування тварин так само шкідливе, як і примусове голодування, і я певен, що знавець тварин Мохобородько сказав би те саме.
Цього разу Півчеревичкові напучування Муфтик усвідомив.
— Ти й справді так гадаєш? — стурбовано запитав він.
— А то ж як, — ствердив Півчеревичок. — І я ні на крапельку не здивувався б, якби відсьогодні в Комірця почалося нестримне ожиріння.
— Що ж робити? — запитав Муфтик тремтячим голосом. — Що ж робити, аби від перегодівлі у Комірця не почалось ожиріння?
— Від цього є однісінький засіб, — наставляв Півчеревичок. — І називається він прогулянка.
— Прогулянка? — здивувався Муфтик. — Невже звичайнісінька прогулянка?
— Саме так, — вів далі Півчеревичок. — Адже господар собаки мусить знати, що з четвероногим другом щодня як мінімум дві години треба гуляти в парку чи іншому підхожому місці. А коли маємо справу з обгодованим собакою, то з ним треба гуляти щонайменше цілісінький день!