Коли ліфт рушив угору, Муфтик спробував усміхнутися і сказав, змахуючи з лоба краплини поту:
— Дуже гарна карусель, чудово кататися.
Про його хвилювання свідчило вже те, що він переплутав слова і ліфт назвав каруселлю.
Та все обійшлося без пригод, і на тринадцятому поверсі друзі вийшли з ліфта благополучно.
— Могутня штука, — похвалив Півчеревичок. — Жаль тільки, що ми не досягли стану невагомості.
І всі вони знову пожвавішали.
— Дверцята як дверцята, — сказав Мохобородько. — Нічого страшного в ліфтових дверцятах.
Вони знайшли свій номер люкс і ввійшли до кімнати.
НЕСПОДІВАНА ГОСТЯ
Двомісний номер люкс сповна відповідав своїй назві. Тут було дві кімнати, а також всіляка розкіш як, наприклад, графин з водою, який Півчеревичої умить видудлив.
— Усе-таки ліпше, ніж вода з крана, — переможно повідомив він, хоч це була звичайна вода.
Мохобородько підійшов до великого дзеркала в по золоченій рамі і став розчісувати бороду, а Муфтиі роздивлявся картини, які висіли на стінах.
Ще з дитинства Муфтикові подобалися картині про тварин, і зараз він приємно здивувався, побачивши велике полотно з намальованими на ньому трьома пустотливими ведмежатами.
— Троє ведмедів! — вигукнув він. — Ви тільки уявіть! Трійко ведмедів одразу!
— Ясно, адже це в номері люкс, — мовив Півчеревичок. — В інших кімнатах, напевне, ведмедів менше
— У наших лісах, — вклинився Мохобородько, —! вони зустрічаються все рідше й рідше. Це добре, що їх можна побачити хоч на картинах.
— Як прикро, що свого часу мені не пощастило вивчитися на художника, — зітхнув Муфтик. І в голосі його вчувався неприхований смуток. — Було б чудово намалювати ведмедиків або якихось іншиз тварин.
— Ти міг би ще й зараз спробувати, — порадиі Мохобородько. — Вчитися ж ніколи не пізно.
— Розпочинати варто з тварин простіших, — під тримав Півчеревичок Мохобородька. — Скажімо, дощового черв’яка. Коли він у тебе вийде, поступово перейдеш до мудрованіших звірів. Я особисто аніскілечки не здивуюсь, якщо врешті тобі пощастить на малювати навіть кенгуру.
Муфтик скрушно махнув рукою:
— Ох, про що ви говорите! Для мене час навчання вже минув, тож не варто утішати.
І він голосно схлипнув.
Тоді Півчеревичок підійшов до Муфтика і по-дружньому поплескав його по плечу.
— Не сумуй, любий друже, — бадьоро мовив він. — Художником ти не став, це правда. Ти ж зате справжній поет. І лишень забажаєш, можеш поетично оспівати як дощового черв’яка, так і кенгуру.
— Щира правда, — повеселішав Муфтик. — Слово честі, я про це зовсім забув. А з іншого боку, віршами я теж не особливо прославився.
— Ох, облиш це на потім, золотенький Муфтику! — відгукнувся майже розсерджено Мохобородько. — Начебто мало тієї слави на нашій шиї — слава тисне на нас зусібіч. Однісінька втіха, що принаймні тут, у номері люкс, можна спочити від слави.
Та ледве Мохобородько закінчив говорити, як на письмовому столі задзвонив телефон. Це було так несподівано, що кумедні чоловічки просто здригнулися. І безпорадно перезирнулися.
— Ось тобі й спочинок! — пробурмотів Півчеревичок. — Видзвонює, мов калатальце у кози на шиї.
— Не варто знімати трубку, — порадив Мохобородько. — Добра від цього нам очікувати нічого.
—…шість… сім… вісім… дев’ять… — лічив Півчеревичок телефонні дзвінки.
— Хто б це міг нам дзвонити? — здивувався Муфтик.
Мохобородько стенув плечима.
— … тринадцять… чотирнадцять… п’ятнадцять… — лічив далі Півчеревичок.
Додзвонювались до них настирливо і не клали трубку.
— … вісімнадцять… дев’ятнадцять… двадцять…
— Можливо, помилково набрали номер? — висловив здогад Муфтик.
Мохобородько і після цього лише стенув плечима.
— … двадцять чотири… двадцять п’ять… двадцять шість… двадцять сім… — лічив Півчеревичок.
Але терпець кумедних чоловічків урвався. Майже одночасно вони простягли руки до телефону.
Найспритнішим виявився Півчеревичок і схопив трубку.
— Алло!
— Алло-о-о! — пролунав м’який жіночий голос, до речі, настільки гучно, що його почули Муфтик і Мохобородько. — Це кімната Муфтика, Півчеревичка і Мохобородька?
Отже, все-таки ніякої помилки не було!
— Не кімната, а двомісний номер люкс із трьома ведмедями, —поважно відповів Півчеревичок. —Звідкіля це говорять?
— Я дзвоню з вестибюля цього ж готелю, — відповіла незнайомка. — Річ у тому, що мені неодмінно й терміново треба побачитися з вами.
— З якого приводу? — намагався зберігати офіційний тон Півчеревичок.
— Привід вельми важливий, — пролунало з трубки.
Півчеревичок занепокоєно поглянув на Муфтика й Мохобородька, та й вони були вкрай збентежені.
— А хто вона, власне, така? — прошепотів Мохобородько.
І тієї ж миті Півчеревичок уже не пошепки, а на повен голос запитав:
— А хто ви, власне, така?
Хоч питання пролунало не вельми ввічливо, проте незнайомка, відчувалося, не образилась.
— Я негайно піднімуся до вас, — одповіла вона. — Тоді й побачите.
Клацнуло. І з трубки почулися короткі гудки: ту-ту-ту…
— Алло! — вигукнув Півчеревичок. Короткі гудки тривали.
— Поклади трубку, — порадив Муфтик.
— Зар’аз буде тут, — сказав Мохобородько. І Півчеревичок додав:
— Чекаємо.
Довго чекати друзям не довелося, уже за кілька хвилин у двері постукали.
— Прошу! — вигукнув Півчеревичок. Незнайомка ввійшла до кімнати.
Це була жінка середнього віку з доглянутою зовнішністю і добре зодягнута. Мала вона приємне обличчя, та воно було б ще привабливішим, якби не занадто нафарбовані червоним губи. У її вухах ніжно подзеленькували золоті сережки, на пальцях поблискували перстні з сяйнистими коштовними каменями, а на зап’ястях вбирали очі кілька вигадливих браслетів.
— Доброго здоров’я, мої маленькі друзі, — сказала вона, привітно всміхаючись. — Я помітила перед готелем ваш автомобіль і вмить збагнула, де вас шукати.
Вона скористалася незграбним Муфтиковим припрошенням і сіла в крісло, роздивилася трьох ведмежат і додала з відтінком смутку:
— Якщо ви хочете знати правду, я — самотня людина.
— О-о! — вигукнув Муфтик співчутливо. — Я теж був самотній і дуже добре знаю, якої душевної скрути це завдає! А ви пишете собі листи?
Жінка заперечно похитала головою.
— Ні, — підтвердила вона. — В принципі я, звичайно, не проти листування, але будьмо відвертими: це більше пасує школярам і журналістам. І зрештою літери — лиш мертві знаки. А я сумую за живим словом. Я жадаю погомоніти, мої любі, і саме через це сюди й завітала.
— Ах, ви прийшли просто погомоніти? — здивувався Мохобородько.
— Та ні, не тільки, — продовжила жінка. — Щиро кажучи, з’явилася сюди в пошуку постійного співрозмовника. Тривалий час у мене було собача, просто чарівне створіння, але нещодавно його життя згасло від старості. Ось я й прийшла поглянути, чи не зміг би хто з вас замінити мого улюбленця.
— Замінити собача?.. — вражено пробурчав Мохобородько.
— Саме так, — лукаво й водночас люб’язно всміхнулася гостя. — Саме в цьому й причина моїх відвідин.
На деякий час у кімнаті запала тиша.
— Вибачте, — обернувся до жінки Муфтик. — Як це пес міг бути вашим співрозмовником? Адже собаки взагалі не вміють розмовляти!
— Ви дуже однобоко розумієте бесіду, мій любий, — знову посміхнулася жінка. — Не обов’язково співрозмовник повинен без угаву говорити. Вельми важливо уміти слухати, а до цього моє собача було вдатне надзвичайно.