Бувало, виходжу я з готелю „Арарат-парк-Гаят“ та й катаюся попід руку ожеледицею з двійником Міші Бартон. Коли мчав Театральним проїздом, там понуро юрмилися невдахи, що не потрапили до клубу „Osen“, а напроти бовваніла статуя Івана Федорова, російського Гутенберга, оглушеного R&B і затиснутого поміж крамницею „Бентлі“, дистрибутором „Феррарі“ і ювелірною крамницею „Булгарі“. Чоловік, що дав у XVI столітті старт російській літературі, тепер виявився в обценьках поміж розпусним клубом і розкішними гаражами, й мусив цілісінький день слухати „Jenny from the Block“ — ото вже не поталанило! За сто метрів понурий Карл Маркс пильно наглядає за тим, як валяють Великий театр, соромливо затулений велетенським брезентом з рекламою „Ролекса“. Чотирнадцять років тому у вашому місті не було ніяких рекламних щитів, а зараз їх тут більше, ніж у Парижі. Під ногами у Маркса, як і раніш, видніє його гасло: „Пролетарі всіх країн, єднайтеся!“ (гарне було б гасло для швейцарського годинникаря!). Чи той це Маркс, який писав: ніщо не уникне згубного впливу капіталізму? Таж він… Як подумаю оце, що сорок душ володіє чвертю Росії… Що ж, така доля, нікуди від неї не подінешся… один тоталітаризм заступає інший, демократія тут лиш позірна: „Крах комунізму означає і крах демократії, наша епоха — це лише посткомунізм, та ще й постдемократія“, як писав Александр Зінов’єв. Ключові слова для змалювання системи, що панує за нашого часу на планеті, не „капіталізм“, а „плутократія хотячки“. Колективістська, а відтак і комерційна утопія не лишили і крихти від європейського гуманізму. Я набрид вам? Може, ви і маєте рацію: хто ми такі, щоб балакати про політику, ліпше не ворушити це лайно, і, головне, нізащо не погоджуватися з тим, що десятки мільйонів людей загинули ні за цапову душу. Я оце думаю собі, чи не служить російський націоналізм, націоналізм вашої церкви і ваших правителів, прикриттям для блискучої відсутності декомунізації. Коли нема правосуддя, панує страх. Тим-то Володимир Буковський і пропонував улаштувати комуністам Нюрнберзький процес. Поки ця країна не погляне в очі історії, вона не позбудеться лиха, тому що у всіх її мешканців жижки тремтять. Минулого не обирають. Росія після 1991 року — це Німеччина в 1945-му, Іспанія після Франко, Італія після Муссоліні, Франція після Петена і я після Франції. Атрофія пам’яті не допоможе знайти дорогу в житті. І куди мене оце понесло,
izvinite, певне, ладану нанюхався… Може, я уявив себе Росією? Адже, як по правді, я теж не люблю згадувати. Я теж боюся свого минулого і забороняю собі мріяти, то, власне, й опинився тут.