Отак я став херувимним диспетчером. Варто було мені надибати новеньке дівчатко в «Zima», «Leto» чи «Osen» (у Москві клуби прозивають за порами року, крім «Весни», бо це ресторан «fusion food»), а також у «Титаніку», «Кабаре», «Джет-сет», «Сімці», «Шамбалі», «Цепеліні», «Сіркусі», «Фірсті» або «Руфі», як відразу ж починав перевіряти її за всіма правилами: чи перпендикулярні груди до вертикальної осі, і якщо так, то чи заперечує її дупця закон всесвітнього тяжіння Ньютона (Ісаака, а не Гельмута), і якщо так, то чи скидаються її литки на французькі багети, і якщо так, то чи можна порівняти її пальці за довжиною з олівцями, і якщо так, то чи здається, ніби її стан затягнутий корсетом (хоч і не затягнутий), і якщо так, то чи розтулені її вуста, що вдихають розріджене повітря шинку і будучину моїх думок? А якщо все це так, то як вона примудрилася заховати крильця на спині? На кожне нове личко накладав я свою сітку для читання шифру, і не знайомився з дівчатами, а сканував їх. Я дивився на них тільки знизу вгору, поглядом фахівця, потім згори вниз, не усміхаючись їм і не вітаючись із ними. Я повинен був здійснити цілу низку тестів, щоб заповнити на кожну претендентку щось на кшталт контрольної картки пілота, що, нагнувшись, перевіряє свій літак, нотує щось у записнику, пречудово усвідомлюючи, що саме того дня, коли він не знайде жодного ґанджу, літак розіб’ється, бо на світі нема досконалості.
Того дня легенька імла огортала кам’яниці, наче хмарка вогкої пари, що зависла у повітрі, чи тоненька марлева запона, що затулила світло. Тутешній запах незрівнянний: суміш з тухлої риби, парфумів повій, розлитої горілки, нафти, водоростей і цибулі. Той сморід немов річний звіт Газпрому. В «Кав’яр-барі» готелю «Європейський» я намащував чорну ікру на гарячі млинці, телефонуючи вряди-годи до Парижа, щоб організувати модельний конкурс «Арісто стайл ов зе момент». Заносилося на літо. Жан-Поль Готьє за сусіднім столиком здивовано вигукував: «Чарівна місцина…» Так кажуть усі, хто приїздить уперше до Санкт-Петербурга. В чари я не вірю, вірю тільки в божевільні фантазії. Членом мого журі був кравець з перепаленими перекисом водню волоссям, а також Жан-Люк Брюнель, Етьєн Фоллі, Тім Джеффріс, Омар Арфуш і Сергій Ідіот. До вечері я блукав самотою царським Літнім садом, поміж статуями і липами, алеєю, де Петро Великий улаштовував свята з феєрверками і нічними бенкетами. Потім я частенько повертався туди подумки… Той парк — мій утрачений Едем. Сюди приходив читати Пушкін, сідаючи на улюбленій лаві в хатньому вбранні. Тут-таки, наступного дня після нашої зустрічі, Лєна сказала мені, що я ще розумніший, ніж Іммануїл Кант (ви, росіяни, починаєте читати раніше од нас, бо вам бракує грошей на ігрову приставку). Небо було блакитне, світило сонечко, ми йшли, узявшись за руки, і тоді я сказав їй: «You аге my Utopia».[39] Я й не знав, що у вас це слово вважається заяложеним і банальним, хоч у нас воно ще користується непоганою репутацією. Лєна пояснила мені, що називати когось в Росії утопією — значить, образити його. Я поцілував її, щоб замовкла. Коли я запитав: «Ти кохаєш мене?», вона відказала: «Так, дуже». Я з радістю зацитував би їй слова Жана Маре, які він сказав Катріні Денев ув «Ослячій шкурі» Жака Демі: «Дуже не досить», та оскільки ми спілкувалися англійською, то вийшло в мене отаке: «Do you love те?» — «Yes, I like you». — «Like is not love». Одне слово, було б набагато ліпше, якби вона видихнула: «Ja lioubliou tibe». Ми купили по бляшанці кока-коли в парковій ятці. Потім я почав викладати їй ситуацію.