— Я хотів би померти в твоїх обіймах.
— Oh nо please! I will have to remove the body![44]
— Знаєш історію про дідуся і присмертного Пушкіна?
— Niet.
— Пушкін умирав, оголосили про його смерть. Якийсь дід біля входу в дім починає плакати. «Ви його родич?» — питають діда. «Ні,— каже той, — я росіянин».
Тим-то я і волію Петербург, а не Москву: тут любов до легких грошенят і зграбних повій притрушена культурною славою та історичною гордістю. Це місто годинників, що зупинилися, помешкань, що застигли у стоп-кадрі, й черствого чорного хліба, який усе одно з’їдають. Минуле повсякчас зринає на поверхню і всенькою своєю вагою тисне на теперішність. У Москві намагаються забути своє минуле, бо гадають, що воно тільки гальмує будучину. У Санкт-Петербурзі минуле виступає запорукою майбутнього: тут Гітлер і зазнав поразки у тій війні. Під час дев’яти сотень днів блокади ленінградці їли клей, тухлий маргарин, щурів, людей і землю. З трьох мільйонів мешканців загинуло вісімсот тисяч. Чималенько body довелося їм remove! Росіяни діють, як мої мізки: вони зберігають лише приємні спогади. Список стукачів, що працювали на КҐБ, — стерти! Архіви ГУЛАГУ — на смітник. Опір нацизму — святкувати. Жертви сталінізму — несмак. Героїв російської армії — дозволяємо (крім тих, яких покинули задихатися на підводному човні «Курськ»). Старовина надає тутешнім кам’яницям величі, якій просто так не навчишся. На кожному розі можна побачити театри в стилі рококо і літературні кав’ярні. Ви знали, панотче, що я таки закохаюся в цьому пейзажі. Один моднячий заклад назвали тут на честь Онєгіна, романтичного жевжика, якого вигадав Пушкін. Якщо я колись відкрию нічний клуб у Петербурзі, то назву його «Грушенька», як ото звалася та самовбивча дівчина, що поглинала чоловіків у «Братах Карамазових». Не слід забувати, що в Санкт-Петербурзі відкривають пам’ятники розбещеним парубкам, пиякам, гулякам, джиґунам і тим, хто загинув. Пушкін, цей оманливо легковажний поет, порівняв Петербург з вікном до Європи. «Windows on Europe»? Ще є «Літературна кав’ярня», де поет вихилив останню чарчину, перш ніж його застрелив коханець його дружини. Лєна все показала мені; не можу втямити, чому вона водила мене всеньку ніч, наче дівча, що вивело подзюрити свого цуцика. Може, хотіла бути чемна з другом духівника її матусі. Як на лихо, я взяв її добре виховання за почуття, що почало зароджуватися… Я вже й не знав, на що дивитися, на Лєну чи на Петербург? Одне було варте другого. Зазвичай вона затьмарювала собою те місто. Життя бере гору над мармуром, тремтлива юність перевершує кам’яні каріатиди. Тут усьому триста років. Навіть піаністці в моєму готелі, що поставила ружу і свічник на чорно-білому роялі.
І тільки Лєні не було триста років. Вона скромно ішла собі, тримаючи в руці своє портфоліо, і коси, що розкуйовджені були радістю від життя і здоров’ям, спливали водоспадом її плечима. Я можу напам’ять зачитувати першу фразу, яку вона промовила у «Кав’яр-барі»: «Ні, I am visiting you on behalf of father lerokhiromandrit. My name is Elena but everybody calls me Lena».[45] Здається, я ще ніколи не переймався так гаряче і шалено. Ото халепа, чому, вгледівши ту тендітну білявочку, я відразу захотів завити на місяць, застромити язика в її юний ротик, рожевий, наче вишня навесні, й повалитися додолу, щоб вона переступила через мене, повторюючи: spakoinoi nochi. Друзі, що були у холі, казали мені, що я зашарівся, потиснув її долоньку і цілісіньку хвилину не випускав її. Пам’ятаю і свої слова: «Му name is Octave Parango. I work for „Aristo Agency“ and I have been looking for you since I arrived in Russia».[46] Фредерик Серсо з агенції «Медісон», мабуть, так само вирячив очі, коли побачив на пляжі в Кальві п’ятнадцятирічну Летицію Каста. Я негайно поклявся молочно-білому дівчаті, що воно виграє конкурс, адже змагання тепер не має сенсу. Вона лишила далеко позаду всіх своїх суперниць ще від народження, що я неодмінно відправлю факсом її світлину Елені фон Унверт й Маріо Сертті, й видання «Базар» будуть рвати її на шматки у всьому світі, та все одно не гідні вони її, тільки тепер їй доведеться приховувати свою пишноту і не виставляти себе напоказ, бо віднині її сила в унікальності й самодисципліні, як ото у балерин Марійського театру, а ще дайте-но сюди горілки й ікри, бо життя чудове завдяки їй і заради неї, а Бог існує, бо Він її створив. Мені здавалося, ніби Лєна сміється, а насправді вона просто демонструвала свої прегарні зубки… Мені варто було б насторожитися, почувши перший її дотеп. Коли я сказав, що в неї очі кольору води у готельному басейні, вона відказала: «Знаю, вода там брудна». Мав би я відразу второпати, що в цій історії роль простака дісталася мені. Лєна піднялася в мій номер класу люкс, щоб я відсканував її портфоліо і порозсилав електронною поштою всім букерам планети. Її світлини були кепські (чорно-білі, поробив їх приятель з Академії красних мистецтв ув обмін на її цноту), проте вражали якоюсь порочною невинністю. Вона позувала майже без одягу, і я побачив її душу. Досі я не знав, що означає це слово. Ніяких епітетів не вистарчить, щоб змалювати ту картинку, що нагадувала мені ескіз олівцем Дега з музею Орсе («Напівоголена жінка, що лежить горізнач», 1865). Звісно ж, я чув про російську душу. Віра в Бога у вашій країні звучить як плеоназм. Але тієї миті я збагнув, що Бог — це російське дівча з новісінькими груденятами й імперським поглядом, що пустує у Єкатерининському палаці, немов фавн Льва Бакста. Здалося, щось найвище вселилося у її тіло, набуло земної обслони на час одного життя. Коли так довго чекаєш любові, вдячність не має міри. Я витерпів і сон на вузьких тапчанах, і розварену баранину з рудого пластику в кафетеріях, пиятику в гостях у родин з багровими носами, де пили самогон, — усе я витерпів, щоб зазнати чудесної миті. Алілуя! Лєна висловила мою думку прислів’ям: «No pain, no gain».[47] Я вже знав, що мій нетворкінг перетягне журі на її бік. Коли я зняв її, збентежився навіть мій фотоапарат. Я вихлебтав увесь міні-бар, висолопивши язика, немов кокер-спанієль. Я вчинив усі помилки дебютанта! Хтозна, що так засліпило мене — фотоспалахи чи кохання. І мені ж бо казали: не кохай там, де працюєш! Класична пастка: початкуюча модель усього від тебе доможеться, від неврахованих відсотків до прийняття в Карла Лагерфельда. Ліпше було би повіситися на люстрі з фальшивого кришталю. Нічого не вдієш: мій батько теж полюбляв юних дівчат, то чом би це я став порушувати родинну традицію?
45
Привіт, я до вас від отця Ієрохіромандрита. Мене звати Єлена, але всі кличуть мене Лєна
46
Мене звати Октав Паранго. Я працюю на «Арієто ейдженсі», і я шукав тебе, відколи приїхав у Росію