Що кажете, превелебний панотче? Ні, жодна не заявила на мене. Так чи так, поліція була б на нашому боці. Дівчата розуміли, що скарги їхні нікуди не дійдуть, а з нашого боку будуть репресії. Якось одна моя жертва вирішила подати до суду. Після декількох телефонних дзвінків вона передумала. Перш ніж зустрітися з ними, я давав на здогад, що маю всі їхні адреси — і їхню, і їхньої рідні. Наші розбишаки вміють нагнати страху: дзвонять у двері, беруть тебе за комір, відчиняють вікно і питають, які проблеми. Зазвичай вони чують у відповідь: «Проблеми? Жодних проблем. Ніколи й не було їх». У Росії завжди так воно вирішувалося. Нічого не змінилося від часів Петра Великого до епохи Путіна, правда ж? Тяжкі золоті ридвани заступили броньовані мерседеси, та залякування лишилося нервом (берлом) життя російського суспільства. Хтозна, куди поділася та скаржниця, може, скніє у тайзі в убогій izba або в монгольській юрті, десь у вашій ватяній глушині, неподалік морозильника, де пропадає Ходорковський, той мільярдер, який хотів був продати «ЮКОС» американцям… Ми з Путіним полюбляємо вряди-годи давати чортів, нехай ото начуваються.
Мушу сказати, з бізнесом у мене все було гаразд. Я постачав дівочок для номенклатурних оргій, а за те мої впливові друзі гарантували мені безпеку і безкарність. Часом мені буває соромно, що я продався за нафтові рублі, проте не певен, що шкодую. Дуже просто стати мерзенною тварюкою, коли впиваєшся цнотою. Я нагинав цих малих шкод, бо мені було кепсько, а кепсько мені було тому, що я чоловік. Які проблеми? Жодних проблем.
Потроху я почав нехтувати своїми прямими обов’язками. «Л’Ідеаль» давав мені менше зиску, ніж Олігооргії. Нехай ті гендлярі канцерогенними кремами ідуть собі лісом, мені більше до вподоби нафтові припливи, од яких поросята на березі ходять чорні мов чорти! Різні масштаби: порівняно з алюмінієм і газом, та косметична промисловість скидається на студента-стажувальника, який допіру розпочав діяльність. Я не проти був домалювати кілька нулів до суми на своєму банківському рахунку як винагороду за те, що став покидьком. «Арісто» дошкуляло мені телефонними дзвінками, та я примудрився бути недоступним: просто не брав слухавку і відразу ж ставав бозна-яким великим цабе. Просто диво, та й годі, як вражає того, хто телефонував, наповнений по самісіньку зав’язку автовідповідач. Московські мільярдери селили мене у відреставрованих палацах, де на диванах лежали кашмірові плахти, а подушки пишалися на оббитих соболями канапах. Коли треба було податися на закупи, ми довго думали, чим летіти, вертольотом чи приватним літаком, аж посилали когось замість себе. Дівчата тішилися, що вже не треба відбувати кастинги.
Як по правді, ліпше ковтати сперму, лежачи на шовкових простиралах, ніж годинами стояти під холодним протягом перед об’єктивом. Тільки проспект Монтеня і Куршевель ще пов’язували мене з батьківщиною. Тікаєш від себе чимдуж, і так приємно, аж серце завмирає. Подобалося мені, як мандрьохи жирують, неначе ті льохи. Як уже не користуватися своєю владою, то нащо тоді й жити?
Я прийшов до вас завдяки Лєні, як ото колись прийшов до неї завдяки вам. Ох, не турбуйтеся, не зґвалтував я її, я ж бо насилу до неї доторкнувся. Ссав її пальчики крізь панчохи на вузьких ступнях, та більшого з нею не утнув. Однісінький раз ми спали з нею, і я затамовував подих, щоб наше дихання йшло в унісон. Її сон ніби зійшов з картини Пікассо «Спляча жінка», в менш кубістичному стилі. Просто не міг я доторкнутися до неї… З такими порцеляновими лялями я почуваюся, немов слон у крамниці порцеляни. Я заходив з нею в нічні клуби і просто-таки шарівся від задоволення, коли охоронець вимагав у неї документи. Тоді Сергій кидав йому трохи грошенят, і драбуга вдавав, що їй уже понад чотирнадцять років. Не від мене втекла вона, а від Сергія. Той хвалився, що влаштовує такі вечірки, де дівчата мусять носити налички з ціною, за яку згодні продатися. Що володіє заводом з обробки материнського молока і фабрикою сліз смиренниць. Матусь, що допіру народили, доять на його заводі спеціальними апаратами і доправляють той продукт у «Л’Ідеаль». Ото таке ляпнув він мені під чаркою: виявляється, його таємничий еліксир молодості — це жіноче молоко! Кажуть, як помастити ним щоки, то помолодшаєш років на десять. Мені не слід було показувати йому Лєну, тепер він хоче надути її до самісінького носа, щоб потім доїти! Другий його завод ще оригінальніший: там дівчат вішають донизу головою і шмагають кропивою над мискою, щоб туди спливали їхні сльози дзюрком. Він продає сльози цнотливиць гектолітрами, це купа грошви! Їй-богу, не жартую, він навіть продає в інтернеті ДВД з записами цих тортур. Ті бідолашні рабині щодня дають бозна-стільки тих сліз. Це так гарно, ті страшенні муки, зняті спостережною камерою в чеченському ангарі. В одному епізоді я навіть угледів самого Сергія — він схилився над прекрасною жертвою, яку повісили догори дриґом голісіньку, і шепоче їй на вушко: