Я вже бачив їх на світлині, та тепер вони впали мені в око своєю білиною, планетною округлістю і королівським гордуванням законами тяжіння. Незаплямована чистота, ніжні голенькі цнотливі кулі, що висять на дитячому тілі… Я ніяковів, не зважуючись доторкнутися до цього рожевого, м’якого, гарячого дива…
— Вони в тебе такі міцненькі!
— Ох, якщо в моєму віці вони не будуть міцні, то це буде вже бозна-що!
Я так співчував живо-мертвій, наче розчахнутій навпіл кицьці Шредингера! Жінка-дитина взяла мене за руку, поклала мою долоню на радіоактивні пуп’янки своїх перс, і я полинув у рай небіжчиків, опинившись у юрмі чоловіків, що підбурювали мене, всі чоловічі бажання з усіх ревнивих вулиць світу, наче електрони, оберталися довкола мене, осідаючи в моїй долоні, яка тремтіла, трусилася, мацала, щипала, огортала і бгала самісіньке осердя розтопленої галактики пипок. Сонячна система — атом. Лєна — Сонце. Ніколи я не нявкав так, як того вечора.
Міг би я розповісти тобі й про те, як у пітерському «Fashion Lounge» Лєна впивалася у вуста своєї подруги Луїзи, як у Москві вона сиділа в ресторані на останньому поверсі й дивилася на сонце, що ніяк не хотіло сідати за бильце, як на «Забава-боуті» з еротичним шоу вона не зводила очей зі стриптизерок, що розгойдували корабель своїми довгими ногами, як Лєна, розплющивши очі завбільшки з Зимовий палац, виходила в халаті з ванної кімнати в моєму номері зі склянкою грейпфрутового соку в правій руці та з зубною щіткою в лівій, як вона перемикалася з одного кабельного каналу на інший, сидячи в рожевих трусенятах, або повсякчас слухала на айподі «І Just Don’t Know What to Do with Myself» (переспів гіту Дасті Спрингфілда дуетом «Вайт страйпс»), або як брала оливку з мисочки і, затиснувши її поміж великим і вказівним пальцем, піднесла її до вуст, а потім виплюнула камінчика і запитала, чому це я закляк, роззявивши рота… або як запхала в слоїк з варенням пальця й облизала його, а потім знов запхала і знов облизала, і я просто-таки нетямився від тих жестів… я міг би змалювати її кімнату на Цивільній вулиці, з величезною кількістю відкритих пуделець і слоїчків, тому що закрутити ковпачок вона не може, так само як і прибрати свій одяг, там усе валяється долі, або згадати, як вона просила полічити їй пульс, щоб я зрозумів, як швидко калатає її серденько, коли ми, мало не задихнувшись, стискаємо одне одного в обіймах, або як вона раптом починає промовляти російською, мавпуючи акторку з порнофільму: «Da, da, ebi menia, kak bliad! Mne nravitsa tvoi bolshoi francuzski huy! Trakhni menia, как suku! Da, da!» Річ у тім, що, роздягаючись, вона балакала англійською, але запевняла, що кінчити може тільки російською. Я не зміг (поки що) перевірити ту інформацію. Їй не варто було голити у себе в паху, бо там ще й чубчик до ладу не ріс. Тільки над вушком золотів шовковистий пушок, і гадаю, то було найніжніше місце на світі, я тицявся туди носом, і мені здавалося, наче я вдихаю пахощі курчатка, що допіру вилупилося (без смороду курника).
— Октаве, what is your favorite drug?[59]
— Мій улюблений наркотик? Полюбляю нюхати твої коси.
— What?[60]
— Я хотів би, щоб мене поховали в твоїх косах.
— Ти закохався в мої парфуми!
— Скільки тобі років, Лєно?
— Чотирнадцять, та на вигляд наче дванадцять.
— Я опир, що ссе твою молодість. Не зможу покохати тебе, не знищивши.
— О князю Владе Дракуло! Випий моєї невинної крові замість аперитиву!
— Не знущайся. Данте закохався в тринадцятирічне дівча. А Джон Касабланка одружився з п’ятнадцятирічною.
— Знаю. А хто такий Данте?
— Він написав «Пекло».
— Портрет його нареченої?
— Дуже дотепно. Дивно, що про Канта ти знаєш, а про Данте — ні.
— У мене друга іноземна — німецька. А звідки ти знаєш, що закохався?
— Я повсякчас голодний, і мені не буває холодно. І нічого мене не цікавить, крім тебе.
Не пам’ятаю, щоб я когось так кохав. Ох, насилу подумаю про неї, як починаю плакати, spasite, izvinite. Я й не знав, що серце моє калатає так потужно, панотче, ти ж сам кинув мене в її обійми. Боже мій, я волію кохати, ніж бути коханим. Що за втіха отак страждати! Ти ніколи нічого такого не почував, і мені тебе шкода. Що? А, в Парижі… Авжеж, офіціантка, та я й не думав, що вона так багато для тебе означала… Вибач, що плачу, це бозна-що. Доведеться втерти сльози рукавом піджака. Боюся, що як вийму хустинку, то несамохіть натисну на детонатор, воно й зрозуміло в моєму стані. Я ще не розповів тобі, чому Лєна втекла від мене, перемігши у конкурсі «Арісто стайл ов зе момент» на баржі, що стояла біля берега Неви. Сергій улаштував бучну учту на своїй дачі з величезними вікнами, що виходять на червоний басейн. І нащо я туди її привів! Скажу тобі таке: Стендаль мав рацію. Краса — обіцяння щастя. Та він забув сказати, що це несправджене обіцяння.