— І все ж таки, Сергію, не можна щоночі міняти жінок. Треба стримувати «пекельне бажання». Он Святий Августин зумів це утнути.
— То він з любові до Бога.
— Та й Будда.
— Будда був гладкий, то йому нічого й не залишалося, хто ж його захотів би!
— Якщо людям подобається жити в парі, то, значить, є якась причина…
— Реклама. Кіно. Жіночі журнали. І ті, і ті, і ті вбивають у наші мізки реакційні ідеї, наче 60-х років і близько не було!
— Ні. Це кохання. Люди мріють про те, щоб кохання тривало якомога довше. І подружні пари тримаються не лише на бажанні. Навіть секс ліпший, якщо кохаєш. Жінками не можна отак розкидатися. Адже часом приязнь виникає поступово, здається, ніби таємниця коханої істоти відома, та потім помічаєш, що вона незбагненна, і ця радість взаємного розуміння і постійні відкриття породжують у душі відчуття, що кохання вічне. А міняти щовечора одне тіло на інше, та ще й недосвідчене, означає по-дурному ганятися за втіхою, яка стає дедалі більш невловна й ілюзорна… Це прямісінький шлях до злочину. Убивцею стають не від подружнього життя, а від самотності. Людині хочеться будувати щось удвох, разом з рідною душею…
Пауза. Сергій приголомшено дивиться на мене.
— Октаве, ти здурів?
— Ні, я серйозно… Від кохання можна померти.
— Ти справді кажеш те, що думаєш?
— А ти так і подумав, еге? Ха-ха-ха, гарно я взув тебе!
— Негіднику! Французяко клятий! Ні, ви чули, дівчата, що він мені оце торочив, цей motherfucking frantsuzik?
Не міг я довго опиратися світському цинізму, хоч він мені й набрид. Щиро закохана людина під час таких збіговиськ тільки зіпсує всім настрій, а я не хотів, щоб Лєна дивилася на мене як на ніякового і загальмованого телепня.
— Знаєш, яка відмінність поміж шлюбом і розлученням? Весілля справляють лише раз, а розлучення — щодня.
— Тим-то розлучатися набагато марудніше, ніж одружуватися.
— Вірність — єдиний спосіб, щоб джиґатися без презерватива.
— А ще грошенята.
— До питання про гроші: на найближчих виборах тобі доведеться обирати поміж двома кланами: Абрамовича-Путіна й Березовського-Ходорковського.
— СТУЛИ ПЕЛЬКУ, ОКТАВЕ! Клянуся головою Стівена Сігала, тобі ліпше не вимовляти ці імена в моїй присутності, второпав? — (Він жмакав мій піджак від «Прадо» шаленими червоними лапами).
Ми пречудово ладнали з Сергієм, поки не зводили річ про діряві нафтогони і внутрішню політику. Як і кожен мільярдер, Сергій оточував себе юними модельками і задурманеними джет-сеттерами. Коли він котив броньованим джипом через Москву, за ним завжди мчало авто з охороною, озброєною до зубів, і лімузин, по самісіньку зав’язку напханий п’яними й обкуреними дівчатками. Я під’єднував свій айпод до автомобільного радіо і виконував роль діджея на колесах (ось мій плей-лист: «2 Many DJ’s», «The Methadones», «Prodigy», Джастин Тимберлейк, «Aerosmith» і «ABBA»). Я сяк-так допомагав йому поновлювати його гарем, та ми з ним однаково потрібні були одне одному. Так народжується справжня дружба. Кинувши ключі паркувальнику у фраці, ми пірнали у юрму викидайлів з мікрофонами у вусі та фізіономістів у чорних футболках з кобурою при боці. Спершу дівчата були приголомшені кількістю квадратних чоловіків, яких доводилося відпихати, щоб просто повечеряти в модному ресторані. Щоразу, заходячи до зали піщаної барви, Сергій волав:
— Тут є чеченські виродки? Нехай забираються відціля на хрін!
Наші подруги вдавано лякалися, побачивши, які він кидав чайові простісінько на долівку. Та минало декілька днів, і вони вже замовляли шампанське «Кристал» по двадцять тисяч євро за пляшку і брали участь у груповому сексі на кораблі, як усі нормальні дівчата. Сергій усе планував до щонайменших подробиць: у Сен-Тропе у нього було три яхти, на двох менших стояли прожектори, котрі освітлювали головну. Ми літали туди на одну ніч його літаком. Дівчата швиденько пристосовувалися до такого способу життя. Одна, пам’ятаю, сказала якось:
— Я не маю діла з хлопцями, у яких price/earning ratio[62] нижче вісімдесятьох.
А друга, коли я запитав, за кого вона збирається голосувати на президентських виборах 2008 року, відказала:
— Обожнюю «Діор».
Попростягавши ноги біля низьких, запорошених снігом столиків у «Шатуші», «Опера-клубі» чи «Сімці», під звуки «Balkan Groove», вони порівнювали розміри своїх годинників, скаржилися на кондиціонер у літаку і цілісіньке літо сякалися. До дурману вони звикали хутко, тож зірватися з цього гачка їм було нелегко.