— То ти продаватимеш моє личко фабрикантам ракових пухлин? Дивно.
Я: Продаватиму, але це ще не все. Крім цього, вони виробляють меланоми й метастази… Остерігайся Ідіота, бо він замкне тебе на своєму заводі з виготовлення сліз або утне тобі дитину, щоб доїти материнське молоко. Ото він і гендлює усіма складниками для молодильної косметики «Л'Ідеаль». І заражає раком споживачів вічної молодості.
Лєна: То нащо ти знайомиш лавреатку з цим збоченцем? Ти певен, що кохаєш мене?
Я: Так, любове моя.
Лєна: Справді-справді?
Я: Так, любове моя.
Лєна: Справді-справді-справді?
Я: Так, любове моя.
Лєна: Справді-справді-справді-справді?
Я: Ні, це вже занадто. Ніхто не може бути певен справді-справді-справді-справді, не вимагай забагато. Твоє личко порятує західний світ. Великому капіталу потрібні твої очі й зубки! Ти допоможеш Заходові владарювати ще декілька місяців. Твоє пасемко, твої вушка, твої вії…
Лєна: Годі закохуватися у якісь фізичні дрібниці! Кохай душу!
Я: Краса і Добро — це те саме. Платон сказав це У «Федрі».
Лєна: А Бальзак вірив у фізіогноміку, я знаю, ми вивчали в школі морфопсихологію.
Я: Ми маємо те обличчя, на яке заслуговуємо, навіть у чотирнадцять років. Мені подобається твоя зовнішність, тож усе інше я теж люблю. Твій розум, твою дурість, твої тверді груденята, що здаються штучними, твоє огидне нетерпіння, і марнославство, від якого шаріються твої щічки, і сіднички, які скидаються на два м’ячики, що ось-ось застрибають долівкою, і твою пристрасть до невловних чоловіків, сяйливі блакитні оченята й еластичну шкіру — все. Довго гадав я, що бажання можна викликати в собі раціональним шляхом і що мене може привабити найвродливіша дівчина на світі. Та я помилився: зі мною сталося цілком протилежне. Відтоді як я запізнався з тобою, побачив твої обгризені нігті й гостреньке ікло, твою дівочу самотність, клишаві ноженята, твої неймовірні очі, твоє сиротливе читання і ямочку на лівій щоці, ти стала для мене найкращою дівчинкою на світі. Краса терпіти не може об’єктивності. Тільки суб’єктивність може вказати нам правильний шлях, з усім тим, що містить вона в собі: мої спогади.
Твоє майбутнє, цілий світ і ті його літаки, що зазнали катастрофи, твою улюблену пісню і країни, де ми побували й ще побуваємо…
Лєна: Ти чомусь так глибоко зітхаєш, дивно.
Я: Ти часто повторюєш «дивно».
Лєна: Дивно.
Я: Перестань жувати гумку, коли я закоханий, зрештою, це нестерпно. А може, утнемо дитину?
Лєна: Ні, ти застарий. Вона недовго тішитиметься тобою.
Я: Дякую.
Вона везькала по верхній губі ложечкою для кави. Я насмішив її, намастивши собі зуби шоколадом. Вона була така прекрасна, що нічого, крім білої футболки, їй і не треба було вбирати.
Я: Ти зможеш колись мене покохати?
Лєна: Кохання — це довга, тяжка праця… Ти цитуєш Платона, та кепсько пам’ятаєш його. У «Федрі» Лісій радить більше догоджати тому, хто не закоханий.
Я: Гаразд, я тебе ненавиджу і ніколи не покохаю!
Лєна: Запізно!
Я: Атож. Гадаю, ти з’явилася, щоб наповнити пустку в моєму серці. Ти навіть не здогадуєшся, яка ти досконала.
Лєна: Не здогадуюся… Кажуть… це залежить… Та й що мені від того? Це тільки лякає найкращих чоловіків, викликає ревнощі в дівчат…
Я: Ще раз дякую, капосне ти дівчисько. Може, покусаєш спідню губу, щоб я подивився?
Моя балаканина навіть не тішила її. Я був надто незграбний (у Франції дівчата про таких, як я, кажуть «вайло»). Допіру ми приїхали до Сергія на вечірку на честь перемоги, як я втямив, що всьому край. Вхідні двері з системою ідентифікації за відбитками пальців і голосом, електронне вічко, спостережні камери, озброєна варта на вежах — той дім за містом справив неабияке враження на фальшиву чеченку. Вона тішилася, мов закохана дитина, — відчиняла вікно в автомобілі, щоб підставити обличчя вітрові, а я повторював, ковтнувши з плящини: «Така дівчина не для мене. Не для мене». За п’ять хвилин вона почала балакати з Ідіотом і з його друзями російською; у її зіницях танцювало полум’я свічок. Я лишився осторонь. Вони розмовляли тією мовою, якої я не знав, вона збуджувала його (либонь, щоб я ревнував, або ж хотіла збудити мене, а може, просто клюнула на його лисий череп і жорстоку посмішку). Я намагався вдавати безтурботного, та всередині аж кипів увесь. Я виявився бранцем цього дівчиська, воно вислизало від мене, хоч я й задумав її втечу. Мені слід було удавати невдоволеного, та я повівся, мов останній дурень, здавшись перед владою грошей. І навіть відкоркував їм пляшку «Дом рейнарта», немов служка якийсь. Сидів, наче той лантух з лайном, і супився в кутку, гладив спину хвойдам, що були коло мене. Сподівався, бач, викликати у ній ревнощі. Я знову став чужинцем, і особисто, і в суспільному плані, й Лєна дедалі безнадійніше забувала мене. Ніколи так чітко і виразно не відчував я, що час безповоротно спливає, бо Сергій стирав моє існування черговим слов’янським дотепом. На ній була декольтована сукенка тілесної барви, аж не знати було, де закінчується тканина, а де починається шкіра, і я аж нетямився від того. Я відчував, що мене охоплюють шалені ревнощі, наче я раптом усвідомив значення слова «забуття». Я вихилив декілька чарок «Путінки», сподіваючись, що горілка вплине на мене як наркоз. Ноги не слухалися мене від насилу стримуваного болю і холодної люті. Я усміхався, немов приголомшений боксер, що, попри удари, відмовляється визнати нокаут. Не падати ж мені було навколішки зі словами: «Лєночко, я кохаю тебе, ходімо відціля!» Страшенно шкодую зараз, що не вчинив цього, боявся, що мене виставлять на посміховисько. Ото вже кумедний страх видатися кумедним! Мені соромно було зізнатися в моєму коханні перед цими йолопами. Я гордував Лєною, я відкрито зневажав її, я не поважав її, щоб показати всім, що для мене вона ніщо (та лишившись із нею наодинці, я губився і тікав од неї, як ото Гете від Фредерики Бріон). Сергій ображав мене по російському, повторював «nе sluchaino» (тобто «не випадково»), його почет підтримував його, Лєна віддалялася від мене, зближалася з ним, я нічого не робив, щоб завадити цьому, а вона нічого не робила, щоб захистити мене. Він попровадив її у свій салон для оргій, де дівчата стояли навколішки з голими цицьками. Я заплющив очі, стримуючи сльози від люті, обернувся й пішов собі… Лєна гукнула мені вслід, чи не хочу я поїхати відціля. Я сказав: «На добраніч». Мені сумно було сумувати, Лєні сумувати подобалося. Нерозуміння поміж чоловіками й жінками росте, якщо вони не знають, чи кохають одне одного. Я не хотів, щоб вона помітила, як я потерпаю. У сучасних Вальмонів теж розбиті серця, тільки вони поміняли перуки на мобільні телефони з гарнітурою блютуз. Більше я не бачив її. У вікно мені видно було, як дівчата заламали їй рученята за спину і здирали з неї одяг, цілували її в язик, змушували вилизувати чоловіків згори донизу. Сергій командував, і вона покірно все виконувала. Я задкував, наглядаючи за тією сценою. Сподівався почути, як вона гукає мене на поміч, та вона вже розслабилася і здобувала задоволення. Може, вона й гукала мене, та я був надто далеко і не почув, лютий був я від того, що вона поїхала зі мною, ненавидів себе за боягузтво, мені хотілося, щоб вона згадала про мене і почала благати: «Октаве, забери мене відціля, що ми тут робимо?» Та моя дівчинка охоче пристала на ту гру, млосно заплющивши оченята і забувши про все. Та й не змогла б вона погукати мене, адже рот у неї був зайнятий. Може, їй подобалося, що нею командують. Може, мене взагалі ніколи не було. Ось останнє видиво, що стоїть мені увіччю: Лєна нагинається, облизуючи Сергієві пальці. В парку довкола будинку на водяній гладіні басейну плавали п’ятисотдоларові банкноти. Офіціанти ставали рачки, щоб зловити папірці, що застряли в пластмасових ґратках.