Отож, я старий несамохіть. Не смійтеся, бувають люди, котрі тішаться тим, що старіють. Щоправда, вони не при владі.
Щоб ліпше пояснити вам, як я став фашистом, я мушу розповісти про батька, бо, здається мені, я вдався у нього. Коли батьки розлучилися, він, повертаючись із Сінгапура, Сіднея чи Гонконгу, часом брав нас зі старшим братом до себе на вихідні. Мешкав він у двоповерховій квартирі з дерев’яними сволоками на вулиці Метра Альбера. Ми спали нагорі, й у кожного була своя кімната. Вночі я чув, як дзенькають скалки криги в кришталевих фужерах з віскі й бахкають корки з пляшок. Повсякчас дзвонили у двері. З першого поверху до мене долинав дівочий регіт. По суботах батько влаштовував вечірки, запросивши кількох приятелів, президентів американських компаній і завсідників «Кастеля», яких завжди супроводжували манекенниці з агенції «Париж-Планнінг» і вербувальники в розстебнутих сорочках, з волохатими грудьми, вічною засмагою і фальшивими візитками модних фотографів. Вони ставили платівку Стіві Вандера «Song Is the Key if Life», це й досі моя найулюбленіша мелодія всіх часів і народів. Подвійний помаранчевий альбом допіру вийшов, тобто діялося все воно в 1976 році (датування за Стіві Вандером надійніше, ніж за карбоном-14). Отож, виходить, що мені було одинадцять років і в мене були новісінькі вуха. Часом я не міг заснути і спускався вниз у халаті й блакитній піжамі з розпатланою чуприною. І що ж я бачив, продерши очі? Двадцятирічних красоль, що радісно сяяли назустріч мені білими зубками і короткими спідничками. «That is your SON? He is so CUTE!»[8] Зазвичай я ховався у вбиральні, аж минеться соромливий рум’янець. Коли я вилазив відтіля, батько підморгував мені, обрізуючи сигару. «Йому нещодавно переробили вуха». Височенні дівки, що звалися Ніна, Кім чи Елізабет, перелякано верещали, роздивляючись мої близни під чуприною, потім захоплювалися моїми зеленими очима або кепкували з пантофлів. Здогадуєтеся, в чому річ? Я дещо зрозумів про жінок, плигаючи на колінах у шведських, данських і норвезьких манекенниць, які пахли пачулями і виспівували, клацаючи пальцями: «„When you feel your life’s too hard, just gotta have a talk with God“.[9] У них були світлі коси, як у моєї матінки, як жовте світло широких абажурів, як шампанське, що яскріло на їхніх вустах. Вони гладили мене по голові, ворожили на долоні, провіщали мені казкове майбутнє актора або пілота, жартома пропонували руку і серце. „Look, he’s blushing again, your son is so ROMANTIC!“[10], ставили нескромні запитання про батька і підлизувалися до мене, тицяючи горішки чи шоколадку „Мілка“, розбалакували, що добре було б оце викрасти хлоп’ятко і поділити викуп за нього, аж утручався батько. „Годі, пізно вже, якби мама побачила, то вона б мене вбила“. Тоді північні діви піднімалися зі мною до спальні, цілували мене в чоло, в носа, у зап’ястя або в шию, ретельно уникаючи губ, які я щоразу їм підставляв, заплющившись (адже, як по правді, бажав тільки одного — щоб ці богині зґвалтували мене). Потім вони як слід укривали мене ковдрою, видихаючи тютюновий дим простісінько в подушку, люб’язно всміхалися, коли я просив їх обійняти мене ще раз, причому міцненько, і сон охоплював мене під стукіт їхніх підборів, і я поринав у чарівний край топ-модельних обіймів, де перебуваю і досі й де, як дасть Бог, хотів би й померти. І що раніше, то краще.