То таки справді був один із тих моїх жахливих вчинків, які важко виправдати, але не забудьте, що я знудьгувався за домом і хотів побачити після такої довгої розлуки своїх змучених тата й маму.
Але яке пуття із сентиментальності! До Праги я потім доїхав щасливо, дорогою виманивши в тамбур вагона одну літню даму. Там я вирвав у неї з рук сумочку, а саму її зіпхнув з поїзда на повній швидкості. А коли її почали шукати в поїзді, я сказав, що вона зійшла на попередній станції й передавала всім вітання.
Батька й матір я вже не застав живих. Батько місяців за два перед тим повісився з горя через мою зіпсутість. Матуся стрибнула в воду з Карлового мосту, а коли підплив човен з рятувальниками, вона його перекинула, і рятувальники теж потонули.
І далі я ріс, як бур’янина, бо отруїв усю родину свого бідолашного дядька, щоб заволодіти його ощадними книжками, ще й підробив у тих книжках цифри, щоб одержати більше…
Шановна редакціє «28 жовтня»!
Перо не слухається моєї руки. Я хотів би написати більше й висповідатись до кінця. Та потік щирих сліз каяття туманить мій зір. Я плачу, гірко плачу над своєю юністю і своїм минулим. І щиро тішуся продовженням, яке надрукують у «28 жовтня». Це й буде доповненням моєї сповіді.
А щоб каяття моє перед усім чеським народом було повніше, я прошу: прийміть мене до своєї партії прогресивних соціалістів.
Обіцяю, що доброю поведінкою виправдаю вашу довіру.
Повідомте, будь ласка, де й коли можна заплатити вступний внесок.
А поки що — до побачення.
У пана Петішки була в Младій Болеславі паперова крамниця. Він шанував закони і з давніх-давен жив навпроти казарм. У день народження імператора, як і на всі інші австрійські свята на честь імператорської фамілії, він вивішував на своєму будинку чорно-жовтий прапор і надсилав у офіцерське казино паперові ліхтарики. Він продавав портрети Франца-Йосифа в єврейські шинки младоболеславської округи та в поліцейські відділення. Він збував би портрети імператора і в місцеві школи, але розмір портретів не відповідав розміру, який схвалила шкільна рада. Земський шкільний учитель сказав йому якось в окружній управі:
— Дуже співчуваю, пане Петішко, але ви хочете нам зіпхнути імператора набагато ширшого й довшого, ніж це передбачено рішенням земської шкільної ради від двадцятого жовтня тисяча вісімсот дев’яносто першого року. За цим рішенням передбачається імператор трохи менших розмірів, а саме сорока восьми сантиметрів довжини й тридцяти шести сантиметрів ширини. Ваш же імператор — п’ятдесят сантиметрів на сорок. Ви кажете, що у вас є дві тисячі портретів монарха. Але й не думайте, що ви нам збудете цей непотріб. Ваш імператор — це товар найгіршого ґатунку й дуже погано видрукуваний. Створюється враження, що імператор ніколи не зачісував собі вуса. На носі в нього надто багато червоної фарби; і до того ж він іще косоокий.
Повернувшися додому, Петішка дуже схвильовано сказав своїй жінці: «Ну й влипли ж ми з оцим старим імператором!» Це все було ще перед війною. Одне слово, дві тисячі портретів імператора залишились у Петішки, не знаходячи собі збуту.
Коли вибухнула війна, Петішка дуже зрадів: ось коли він здихається цього товару. Він вивісив у своїй крамниці портрети кровожерливого дідка з написом: «Продаж за загальнодоступними цінами! Імператор Франц-Йосиф І — за 15 крон».
Було продано шість штук. П’ять портретів купили для казарм, щоб ці літографські зображення останнього Габсбурга надихали резервістів у солдатських буфетах. Один портрет купив старий Шимр, власник тютюнової крамнички. Цей австрійський патріот сторгував портрет за дванадцять крон і до того ж ще обізвав Петішку злодієм.
Війна тривала, а на імператора, як і доти, не було попиту, хоч пан Петішка вдавався й до газетної реклами. Він уміщував об’яви в газетах «Народна політіка» і «Глас народа»: «У тяжкі часи кожний порядний чеський дім повинен мати портрет нашого багатостраждального імператора ціною в 15 крон». Але замість замовлень дістав Петішка запрошення з’явитися в окружну управу, де йому запропонували, щоб надалі він утримувався у своїх об’явах від слів «тяжкі часи» і «багатостраждальний», замість цих виразів він повинен вживати слова «славні часи» і «переможний», якщо не хоче мати неприємностей. Тоді Петішка вмістив у газетах таке оголошення:
«У ці славні часи кожний порядний чеський дім повинен мати портрет нашого переможного імператора». Але й це ні до чого не привело. Він одержав лише кілька непристойних листів, у яких незнайомі автори настійно радили йому, щоб він повісив імператора в те місце, куди імператор ходить пішки. І знову Петішку викликали в окружну управу, де окружний комісар порадив йому стежити за зведеннями імператорської ставки й погоджувати з ними свої оголошення.