По обіді Гонзатко пішов до школи, тато до канцелярії, а мама із щасливими молодятами ще дещо купити. Служниця знов подалася до свого милого на Карлін. А коли родина зійшлась у домі, то побачила, що хом’як вибрався з ящика і знайшов собі інше місце для оселі — в кімнаті.
Тим місцем була канапа. Бо над канапою висів пейзаж, і на полотні хвилювали аж до обрію буйні лани пшениці, отож хом’як і перебрався під те благословенне поле. Крім офіційного входу до свого кубла він зробив ще два запасні виходи — один збоку, а другий вів прямо на верх канапи. З’ясували також, що все зерно він переніс із ящика до свого нового кубла. А коли хто підходив до канапи ближче, зсередини чулося грізне пирскання. Усі зрозуміли, що хом’як не збирається покидати свою оселю без бою.
— Гарну ж потвору прислала гімназія на нашу голову! — сказала пані Гонзаткова.
Ема запропонувала вигнати хом’яка з канапи водою. Цю пропозицію відхилили — зіпсується ж плюшева канапа. Ніби ще можливо було щось зіпсувати в цьому продірявленому з усіх боків предметі, з глибини якого чулося безнастанне пирскання. Гонзатко, на якого весь час сипались докори, так, наче то він сам зробив кубло в канапі, приніс підручник зоології — чи не написано там, як виганяти хом’яків з канапи. Але такий випадок не був відомий навіть Бремові; Гонзатко тільки прочитав уголос із підручника, що хом’як, коли на нього нападуть, відважно обороняється.
Тоді Ема з матір’ю вийшли на кухню, де почали радитися з Анною, що робити далі. Анна радила викурити хом’яка. Позатикати запасні виходи папером, полити його гасом і підпалити. Цю божевільну ідею відкинули й вирішили дочекатися, поки прийде глава сім’ї. Але пан Гонзатко виявився так само безпорадний. Він хвильку дивився, як хом’як час від часу демонстративно визирає з канапи й зухвало пирскає, тоді ляснув сина по потилиці, брутально вилаявся, одягнувся й квапливо подався до винного погребка, а там після четвертої чвертки вина почав розмову з якимсь незнайомим чоловіком:
— Ви знаєте, мій син, другокласник, пустив мені в канапу…
— Знаю, — відказав чоловік. — Блощиці — то паскудство. Буває, що їх діти зі школи приносять…
— Та ні, які там блощиці, — перебив пан Гонзатко. — Мій син пустив мені в канапу хом’яка.
— Ви що, за дурня мене маєте? — визвірився незнайомий, що був, очевидячки, дуже нервовий і лікував свої нерви в тихому погребку. — І чого тільки не понавигадують люди, — мурмотів він сердито. — Невже я схожий на дурня?
— Та що ви, шановний пане! — поквапився заспокоїти його хазяїн, подумавши, що запитання звернене до нього.
Нервовий добродій розплатився і вийшов.
«Дивний чоловік, — подумав пан Гонзатко. — Я хотів розповісти йому відверто, як воно вийшло з тим хом’яком, спитати поради, а він образився». Пан Гонзатко поринув у свої думки, а коли допивав шосту чвертку, йому вже здалося цілком природним, що хом’яки часом оселяються в канапах порядних родин.
Десь о пів на десяту вечора він оповідав якійсь компанії всю пригоду так плутано, що виходило, ніби того хом’яка посадили йому в канапу за постановою окружного управління шкіл.
Дальший перебіг подій був до певної міри сповитий темрявою. Пан Гонзатко невиразно пам’ятав, що йшов по виноградських вулицях з одним чоловіком із тієї компанії, який казав, ніби держить зоологічний магазин. І справді, він опинився перед якоюсь крамницею, і той чоловік її відімкнув.