Пані Годішкова послала п’ять крон вісімдесят гелерів і одержала пляшку, а тоді за обідом спитала чоловіка, який лікер він найдужче любить. Треба зазначити, що з цього погляду пан Годішек був зовсім непитущим. Тому він їй відповів, що не хоче й слухати ні про який лікер. Бо доти пан Годішек ще ні разу не куштував ніякого лікеру. Відповідаючи, він глянув на дружину якось дивно і цим остаточно переконав її, що він уже зовсім збожеволів і вилікувати його буде дуже важко.
— А може, вип’єш вишнівки? Може, тобі сподобається. Я ось купила пляшку доброї вишнівки, то випивай по обіді, потрошечку, воно не зашкодить, навпаки, ще й апетиту додасть, та й працюватиметься веселіше.
І, вийшовши до кухні, зі сльозами на очах налила там у лікерну чарочку вишнівки, а тоді накрапала в неї тридцять крапель тієї чудодійної горілки проти п’яного шаленства. Потім, утерши сльози, понесла вишнівку чоловікові. Той лиш облизався і попросив ще. Лікування було вельми радикальне. По обіді він випив десять чарочок, а ввечері вже двадцять. Другого дня — двадцять по обіді, а ввечері — тридцять. А третього дня, йдучи на службу, заскочив уже й до шинку.
Сумно подумати, куди може завести людину кухоль-другий пива щодня. Від цього не врятує навіть горілка Кароя проти п’яного божевілля. І вкрай сумний доказ цього дав нам саме пан Годішек: докінчивши третій місяць лікування, він облив себе, дружину й діточок гасом, підпалив одежу на собі й на них і згорів з усією родиною.
(Американська гумореска)
Міс Мері говорила містеру Вільсону:
— Любий Вільсоне, треба бути відвертими — адже завтра ми вже будемо подружжям. Кожне з нас має деякі вади. Отже, давайте розповімо одне одному історію свого життя.
— Я маю розпочати, правда? — спитав містер Вільсон.
— Починайте, — промовила міс Мері, — але не пропускайте нічого.
— Гаразд, — сказав містер Вільсон, зручно вмощуючись у кріслі та закурюючи сигару. — Народився я в Меріес, у Канаді. Мій батько був доброю й сильною людиною, люба Мері. Ганяв ведмедів по краю. Коротко кажучи, добряча душа. Так жили ми спокійно п’ять років. Хоч мені не було й п’яти літ, я пам’ятаю, що в той час батька ув’язнили на десять років. Батько добував для нас гроші, як міг. Від Меріес аж до озер нема жодного багатого чоловіка, який і досі не пам’ятав би банди мого батька. Зібрав він нам чимало грошей пограбуванням багатих фермерів.
Пам’ятаю, як мене, чотирирічного хлопчика, він узяв подивитися — замість найкращого подарунка на іменини, — як вони нападуть біля озера на багатого купця.
«Через рік знову візьму тебе з собою», — пообіцяв він мені, але, на превеликий жаль, наша мрія не здійснилась, тому що, як я вже казав, він дістав десять років в’язниці.
Батько був людиною холоднокровною, після винесення вироку він промовив:
«Панове, дякую вам від імені моїх дітей. Кожного дня я витрачав на себе приблизно два долари. Рік має триста шістдесят п’ять днів — тобто за рік я витратив би сімсот тридцять доларів, а за десять років — сім тисяч триста. Отже, дякую вам, панове, ще раз від імені моїх дітей за ці сім тисяч триста доларів. Ура!»
Господарство вела тепер мати. Вона вирішила, що ми вже не будемо жити на селі, а переїдемо до міста. Але продати маєток було нелегко, тому що мати хотіла за нього суму значно більшу, ніж він коштував. Тоді вона просто застрахувала маєток. Коштовності ми потай розпродали. Мені саме сповнилося шість років, коли мати покликала мене до себе й сказала:
«Любий хлопче, твій батько, я думаю, буде задоволений тобою: незважаючи на свій молодий вік, ти виявляєш велику кмітливість. А чи хотів би ти подивитися на велике полум’я? Знаєш, таке полум’я, яке виникло б під час пожежі нашого будинку з прибудовами?»
«Зрозуміло, я хотів би подивитися на щось таке», — сказав я.
Тоді моя мати мовила далі:
«Ти хотів дістати коробку сірників? То ось тобі п’ять коробок, і, коли це тебе потішить, піди в клуню й запали там жмут соломи. Але нікому про це не говори, бо як повернеться з в’язниці батько, то він уб’є тебе, застрелить, як негра Торі».
Я підпалив усю ферму. Заробили ми тоді понад шістдесят тисяч доларів. У нагороду за це мати купила мені Біблію в розкішній шкіряній палітурці; кожний квадрат шкіри, з якої було зроблено палітурку, коштував один долар двадцять п’ять центів. Була то, кажуть, шкіра вождя індіанського племені сіу. Але, як виявилося пізніше, той вождь живий, а торговець бібліями нас просто обдурив.
Після переїзду до Нью-Йорка моя мати теж не сиділа склавши руки. Ця енергійна жінка надумала стати власницею великого цирку, в якому виступали б справжні індіанці. Вона вмістила в західних журналах об’яву про те, що приймаються на роботу червоношкірі з гарною будовою тіла та приємними голосами. Їх з’явилося біля тридцяти. А серед них був вождь племені сіу — Годадласко, тобто Дзвіночок, — саме той, шкіру якого нам начебто продав торговець бібліями.