Слово «відповідальний» так сподобалося моїм відвідувачам, що вони почали смикати мого головного редактора, як діти щеня, а коли він нарешті втік од них, вони стали ловити його по всіх приміщеннях редакції і гналися за ним аж до друкарні. Коли ж він замкнувся в маленькій кімнаті, вони почали гупати в двері, намагаючись вдертися в приміщення, як це робили за часів холери. При цьому дід знову поводився найлютіше — він гатив ногами в двері й горлав: «Ми тобі покажемо борошно в сардельках!» На що головний редактор відповідав тоненьким голоском: «Панове, я ні в чому не винний. Так інформувало поліцейське управління, і замітка без мого відома потрапила в газету!»
Звичайно, кожний читач знає, як часто, через брак належного піклування про редакторів, судді з народу розправляються з відповідальними редакторами, а ці троє поводилися гірше, ніж присяжні засідателі в Мексиці.
Тільки після того, як збіглися всі працівники редакції, родину ковбасників силоміць було випроваджено, і вся трійця подалася з’ясовувати справу в поліцію.
Коли я після цього прийшов до поліцейського управління за відомостями про поламані ноги, самогубства, жорстокість кучерів, про зіткнення трамваїв і про крадіжки, то поліцейський комісар попросив мене, щоб я більше не посилав до нього ковбасників, у яких горить борошно в сардельках.
Ця справа знайшла свій відгук у газеті ворожої політичної партії, до якої звернулася по допомогу родина ковбасників. Противники виступили проти нашої газети з великою статтею про відсутність у нашої партії інтересу до ремісників. Стаття була дуже тенденційна й звинувачувала нас у тому, що ми запродалися великому капіталу й плюємо на інтереси ремісників. Стаття закінчувалася погрозою, що прийде час, коли нашу партію буде стерто з лиця землі.
Після цього я вирішив більше не писати заміток таким захопливим стилем, а висловлюватися зрозуміло й просто.
Я написав: «Вчора о п’ятій годині дня столяр Ян Кисела посварився у своїй майстерні на Жижкові, № 612, зі своєю дружиною Марією, уродженою Рохт, і вдарив її по голові залізним прутом, унаслідок чого її було відправлено в лікарню каретою швидкої допомоги. Ця пригода зібрала великий натовп».
Коли на другий день я прийшов у редакцію, то ще на сходах швейцар із занепокоєним виглядом повідомив мене, що в редакції на мене чекають двоє людей. Вони сиділи на стільцях, і один із них тримав у руці величезну товсту дерев’яну планку.
Без усякого вступу він схвильовано запитав:
— Пане редакторе, невже це називається залізним прутом?
Я не міг йому заперечити й заявив, що справді, він не помиляється, це не залізний прут.
— Ось бачите, — промовив він задоволено, — я вдарив її лише цією планкою.
І він гарячково почав говорити, що ніколи не зміг би допустити такої жорстокості й вдарити свою дружину залізним прутом. Та де він узагалі міг би взяти залізний прут? Поки він шукав би прут, то й злість минула б.
В ім’я справедливості я мусив унести зміну до своєї замітки. Я написав:
«Неправда, що столяр Ян Кисела із Жижкова вдарив свою дружину залізним прутом. Пан Ян Кисела вчора прийшов до нас у редакцію з величезною планкою довжиною в два метри сорок сантиметрів і заявив нам, що саме цією планкою, а не залізним прутом, він розчерепив голову своїй дружині».
Я не сподівався, що цей чоловік, якого я хотів виправдати в очах громадськості, знову прийде в редакцію з цією планкою і торохне мене по голові, пояснюючи, що він це зробив лише за те, що я даремно розмазав усю цю історію в газеті. Люди таки дуже пихаті.
Одного разу до нас у редакцію завітав карлик Альфонс у супроводі свого імпресаріо Массаріні, який показував карлика в Празі за 40 гелерів.
Я написав про карлика захопливу статтю, в якій змалював його як найогиднішу потвору в світі, на яку дивитися — сама насолода. Його імпресаріо попросив когось перекласти цю статтю і, не розібравшись як слід, вирішив, що це його називають огидною потворою.
Він тричі вистрелив у мене з револьвера, сподіваючись таким чином відстояти себе як красеня. Одна куля застрягла в мене у плечі, і відтоді я більше не можу писати статей. Думаю, що читачі це вітають з радістю.