— Ну, як вам подобається? Гарний песик, га? І я швидко повернувся. — Він, входячи в кімнату, почав ікати. — Погляньте на його вуха! Ну, як? Вона не хотіла його продавати.
Він повернувся і подивився на кінець мотузка. Вирячив очі, взяв другий кінець в руки, обмацав його й пробубонів:
— Го-го-дину тому він іще був на мотузку — так, був…
Він сів на стілець, гепнув з нього на підлогу, підвівся, хапаючися за мої ноги, і промовив урочисто, ніби зробив якесь відкриття:
— Він, напевне, втік від нас.
Сів на стілець і захропів.
Так Чижик працював першого дня. Я дивився у вікно. Вулицею пробігало багато собак. Мені здавалось, що кожний із них продається, а мій працівник так немилосердно хропе. Я намагався його збудити, сподіваючись, що ось-ось зайде який-небудь покупець і купить не одного, а дюжину собак.
Але ніхто не приходив, і добудитися Чижика було неможливо. Я домігся лише того, що він з’їхав зі стільця на підлогу.
Через три години він нарешті розчумався і, продираючи очі, промовив хрипким голосом:
— Здається, я наробив дурниць?
Він почав пригадувати всі подробиці, розповідав, що шпіц був дуже гарний і що пані продала його дуже дешево. Він заплатив за шпіца десять крон, бо сказав пані, що шпіц дістанеться доброму хазяїнові. Потім розповів, що той пес не хотів з ним іти і що він його відлупцював. Потім почав розказувати, що в Сміхові в нього є знайомий шинкар, до якого він завітав. Там було кілька його знайомих. Вони пили вино й лікери. Людина — дуже тендітне створіння.
— Добре, — сказав я, — ви одержали тридцять крон, поверніть мені двадцять.
Але він анітрохи не збентежився.
— Таж певно, я повинен повернути двадцять крон, але я сподівався зробити вам приємність: я побував також на Швіганці у Краткого і дав йому десять крон завдатку — в нього є чудова сука, і в неї скоро будуть щенята. Будемо сподіватися, що щенята народяться чудові. Головне, що ми вже внесли завдаток. Потім я йшов повз Полярку, там продають гарних кролів.
— Опам’ятайтеся, Чижику, адже я не торгую кролями.
— Хіба я сказав кролі? — промовив він. — Ні, це помилка. Я хотів сказати: шотландська вівчарка. В неї теж скоро будуть щенята. Але я дав завдаток не на щенят, а на суку, — щенята залишаються власникові — а суку візьмемо ми після того, як вона народить щенят. Потім я пішов по Кроціновій вулиці…
— Адже у вас не було більше грошей.
— А таки-так, грошей у мене вже не було. Якби я мав гроші, я дав би завдаток пану Новаку, — він продає сенбернара. Ну, а зараз я знов піду на Шкільну вулицю. Той шпіц уже, мабуть, повернувся додому. Через годину прийду.
Чижик дотримав слова. Він прийшов навіть раніше ніж через годину, захеканий. На превеликий подив, притягнув чорного шпіца.
— Бідолашний, — закричав я, — адже пані об’явила, що продає білого шпіца!
— Він хвильку збентежено дивився на собаку, а потім, не промовивши й слова, вибіг з ним на вулицю.
Через дві години він повернувся з білим, але неймовірно брудним шпіцом, який мав дуже дивний вигляд.
— Із шпіцом вийшла помилка, — сказав Чижик. — У тієї пані із Шкільної вулиці було двоє шпіців — чорний і білий. Вона дуже зраділа, коли я привів їй чорного шпіца.
Я подивився на номер нашийника. Номер був з іншого району міста. Мені захотілося плакати, але я опанував себе (Чижик тим часом передбачливо зняв з нашийника номер).
Уночі мене збудило шарудіння за дверима. Я відчинив двері, і чорний шпіц, наш давній знайомий, з радісним скавучанням увірвався в квартиру. Може, він скучив за нами, а може, йому було далеко додому? Але що буде, те й буде! Тепер було в мене двоє собак. Справа лише стояла за покупцем.
Покупець з’явився наступного дня о десятій годині ранку. Подивившися навкруги, він спитав:
— А де ж ваші пси?
— Я не тримаю їх удома, — відповів я, — крім двох шпіців — білого і чорного, яких я виховую, — але їх уже замовив ерцгерцог із Брандиса. Своїх собак я тримаю на селі з тією метою, щоб вони завжди були на свіжому повітрі й не зазнавали прикрощів од різних хвороб і паразитів, від яких у місті їх не врятує навіть найдбайливіший торговець собаками. Головним принципом нашого кінологічного інституту є те, що ми надаємо собакам цілковиту свободу: на селі, де влаштовані наші псарні, кожного ранку слуги випускають їх з приміщень, і собаки повертаються додому аж увечері. Від цього вони стають самостійними, тому що самі добувають собі харч. Ми орендуємо для них великі мисливські райони, де вони можуть живитися різними звірами, і ви подивилися б, як смішно, коли який-небудь песик гониться за зайцем.