Які тільки нісенітниці я йому городив! Я запевняв його, що будівля Рудольфінума витесана з одного каменя, що китайці знали латинський алфавіт раніше від нас і що земна куля — це пухир, на якому тонким шаром розташовані моря, гори й ріки. Він цьому також вірив.
Чи міг я ще щось бажати?
Нарешті я став переконувати його, що треба любити мистецтво й купувати картини, розтлумачував йому, що таке в живописі перспектива, манера, пропорції.
Петранекові так подобалися ці розмови, що якогось чудового дня він почав пояснювати візникові Пейзару, що Алеш малює в манері, близькій до японської. (Один художній критик, що ходив до ресторану «Чорний віл», відтоді ніколи не з’являвся там; казали, ніби він наклав на себе руки, залишивши записку, де було написано, що коли вже кожний осел розводиться про мистецтво, то йому, критикові, немає чого робити на цьому світі).
Петранек став справжнім меценатом, купував картини молодих художників, розшукував у невеличких крамничках якісь пейзажі та голі натури…
Врешті він запропонував мені поселитися в нього. Це було саме тоді, коли я почав писати свій великий твір — драму в дев’яти діях, на три повні спектаклі з продовженнями, під назвою «Я убивця!». Вона починалася монологом: «Убивця я! І я вивчав закони, я, бідного трактирника синок…»
Коли я переїхав до Петранека та влаштувався в кімнаті, яку великодушно запропонували мені, наші взаємини стали ще ближчими. Цілими днями він просиджував у мене в кімнаті, з цікавістю переглядаючи неопубліковані рукописи чи розмовляючи зі мною про все, що спадало йому на думку.
З його дочкою я не перемовився й словом. Мені не щастило домогтися того, щоб моє товариство було їй таке ж приємне, як і її батькові.
— Вчора вона сказала, — якось признався мені Петранек, — що такі люди, як ви, завжди боргують у ресторанах, мають огидний вигляд, бо носять довге волосся, і завжди норовлять ущипнути за підборіддя офіціантку.
Такої думки була про мене Зденка!
— Нічого, вона ще зміниться, — сказав я Петранекові, і ми далі розмовляли про мистецтво.
Якось Петранек приніс мені фотопортрет своєї дочки й поставив його на письмовому столі.
— Нехай її очі всміхаються вам, — пишномовно сказав він, бо останнім часом став висловлюватись поетично.
Зденка, справді, дуже мило дивилась на мене з портрета, а я так само їв, пив і курив за рахунок добродія домовласника, якого почав тепер ознайомлювати з метрикою і віршуванням, що виявилося нелегким завданням, бо він намагався римувати «глечик» і «згасання».
Мене відвідували заздрісні приятелі, що ніяк не могли зрозуміти (самі про це казали), чому цей меценат вибрав такого осла, як я…
Та настав день, коли мій приятель, художник Кубін, погубив мене… Він зайшов до мене в гості, з милою увагою оглянув усе в моїй кімнаті, а коли пішов, я помітив, що Зденчиного портрета немає на столику.
— Я ношу її біля свого серця, як робили середньовічні лицарі, — пояснив я панові Петранеку, коли він запитав, куди поділася фотографія.
А того дня Кубін уже малював у своїй майстерні велику картину «Лісова русалка і лісовик»…
Нова картина Кубіна мала великий успіх: чарівна русалка, нага натура, була чудово намальована й красувалась на картині, в чому мати народила. Картина потрапила на виставку, і я порадив своєму домохазяїнові побувати там.
А тепер попрошу шановних читачів не сердитись, якщо я повторю:
З домовласником Петранеком ми розлучились дуже просто: він прийшов до мене в кімнату, розмовляв дуже роздратовано і сказав: «Я з вами поквитаюсь, нахабо…» Потім паруб’яга насунув мені капелюха на очі, і я покотився вниз по східцях, вигукуючи: «Де ж ваші гуманні принципи, пане Петранек?»
Чому так сталося? Дуже просто: в русалці мій шановний домогосподар упізнав свою дочку, то була викапана Зденка. Дружок Кубін для цього й поцупив у мене її фотографію. Тепер вам, сподіваюсь, усе зрозуміло?
Тому я й полетів униз по східцях.
На цьому й закінчуються мої спогади.
(Судовий репортаж стародавнього журналіста)
Надзвичайний інтерес збудив в Арубаші, під горою Арарат, судовий процес над Хамом, сином Ноєвим, про справу якого ми свого часу докладно повідомляли. Та оскільки ми хочемо, щоб і ті читачі, котрі не стежили за справою, дізналися, про що йдеться, то коротко повторимо.