Вранці мене збудив пан Цендеш. Він був цілком готовий, і його приземкувата огрядна постать мала дуже кумедний вигляд у туристському костюмі. Після сніданку, за яким пані Цендеш і Етелька не плакали, а ревли на все горло, ми вийшли з дому на шлях, що вів на Балатон.
Вони, рюмсаючи та хлипаючи, провели нас аж до садів, на околицю містечка.
— Ти дивись за паном Гордоном Беннетом, — наказала на прощання панові Цендешеві дружина.
Нарешті ми залишилися самі.
Перед нами відкрилася долина озера Балатон, білий, курний шлях простягнувся в далечінь. Шовковиці були вкриті пилом, випалена сонячним промінням трава навівала смуток, а в моєму мізку визрівав план втечі.
— Ви хороший ходок? — спитав я пана Цендеша.
— Чудовий, пане Гордоне Беннет, — відповів він. — Я колись брав участь у змаганнях клубу Шопроні з легкої атлетики.
Я прикусив губу. Ми вийшли на пагорбок, за яким шлях спускався вниз. Я кинувся бігти, як то кажуть, узяв старт.
Пан Цендеш кинувся за мною.
— Я розумію вас, пане Гордоне Беннет. Хто перший добіжить до Балатона. Біг на 40 кілометрів!
Він мчав за мною. Я пробіг десять кілометрів, обігнавши його лише на десять метрів.
На дванадцятому кілометрі, за Мезолягом, він мене наздогнав і побіг поруч. На п’ятнадцятому кілометрі я випередив його на п’ятдесят метрів, а в Будафалі ця відстань скоротилася на п’ять.
Двадцять два кілометри ми пробігли поруч, а в Канотфальві, на тридцятому кілометрі, я випустив його з очей. Мої сили вичерпались, я відпочив хвилину й побіг далі. На повороті шляху з’явився пан Цендеш, а за ним приблизно в ста метрах позаду біг якийсь чоловік. Я помітив, що за ним мчали ще кілька бігунів. Я не розумів, що це мало означати, і почав хвилюватись.
Я з усіх сил кинувся вперед. Біля мене проїхав мотоцикліст із прапорцем у руці, помахав мені дружньо й запитав:
— Ви за який колір?
Я не відповів і помчав далі.
На тридцять восьмому кілометрі я побачив, що чоловік, який біг слідом за паном Цендешом, перегнав його й доганяє мене.
Я напружив останні сили. Пихкаючи, наче локомотив, я вбіг на вулицю Балатона.
Великий натовп привітав мене біля сорокового кілометра радісним ревінням. Оркестр заграв похідний марш.
Я налетів на протягнений через вулицю канат і мало не розбив собі носа. Але мене підхопили, сфотографували, і якісь ентузіасти на руках віднесли в готель.
Я не міг говорити. Мене роздягли й понесли у ванну. Слідом за мною принесли того чоловіка, який наздогнав мене на 38 кілометрі. Через п’ять хвилин принесли пана Цендеша з висолопленим язиком і приємно усміхненого. Він був третій.
На моє нещастя клуб легкої атлетики Великого Каніжа провадив змагання з марафонського бігу «Каніж — Балатон».
Це з’ясувалося незабаром. Мене й пана Цендеша хотіли лінчувати, але за наказом поліцмейстера жандарми під конвоєм вивели нас із міста.
Пана Цендеша я здихався лише в Албанії, де на нас напали розбійники. Я сказав їм, що пан Цендеш — відомий мільйонер і вони одержать за нього великий викуп. Вони потягли його в гори, а в мене, на знак подяки, забрали рюкзак з брудною білизною.
Цілком природно, що про долю пана Цендеша я нічого не знаю і утримуюсь від листування з його нещасною родиною у Великому Каніжі.
Я редагував провінційний часопис «Незалежність». Нині, маючи той досвід, якого набрався на цій роботі, я можу твердити напевне, що, коли якийсь часопис має назву «Незалежність», це означає, що знайшлося кілька заможних людей, які відчувають потребу вилаяти кого захочуть, а для того й заснували собі «Незалежність».
І мій часопис, отже, служив для такої мети. Роботи я мав небагато, бо видавці самі засипали мене статтями, які я тільки мусив підготувати до друку. Видавцями були: тамтешній аптекар, що видавав мені платню, потім два бакалійники й один торговець худобою. Усі вони били по магістрату щосили.
Найбільше дописів приносив торговець худобою. Він любив писати статейки куці, ніби раптово урвані, але такі круті, що я мусив викреслювати половину тексту. Наприклад, приносив «допис із міста», як він казав.
— Це проти магістрату, особливо проти старости, — пояснював, виймаючи з кишені дорогу сигару. Така була в нього звичка. Тією сигарою він ніби підкуповував мене.
Заголовок був такий: «Я тебе знаю, кульгавий чортяко!»
— Ви ж знаєте, що він кульгає, — казав автор. — Його ще прозивають шкандибою.