Отже, допис був спрямований проти старости. Далі його називали повним ім’ям, і писалося: «Хто був проти того, щоб продати частину міського лугу панові Єдлічці? Чому той клапоть продали отому заброді Мейстшікові? Недарма кажуть, що св… св… здалека чує, отож і староста з паном Мейстшіком кинулись в обійми один одному».
— Я оці два «св…» викреслю, пане Єдлічко.
— Та що ви, пане редакторе! Це ж якраз дуже ефектно, коли після літер крапки. У цьому є сіль, і кожен відразу збагне, що «св» з крапками означає «свиня», і сміятимуться як з Мейстшіка, так і з старости. Далі ви побачите ще одне скорочення — «св» з п’ятьма крапками, — це вже означатиме не «свиня», а «сволота», тобто мається на увазі ота сволота староста. Скорочення «о» з трьома крапками означає «осел», це зразу вгадає кожен читач. Не можна цього викреслювати!
Марно тлумачив я йому, що до часопису не можна писати ні «св», ні «о», ні всі інші наявні в дописі лайки: пан Єдлічка невблаганно стояв на тому, що треба в такому разі порадитися з усіма видавцями і що ввечері ми стрінемось у пана аптекаря.
Того вечора в помешканні пана аптекаря розгорівся запеклий бій за те, чи спроможні «св» з трьома крапками та інші скорочення повалити магістратську кліку.
Я казав, що якби надрукували таке, то мене як відповідального редактора поставили б перед судом присяжних і запроторили б за ґрати.
Пан Скорковський, один із видавців, почав говорити про Барака і про Грегра — мовляв, вони теж сиділи у в’язниці за газету, і це тільки робить їм честь.
Пан аптекар був на моєму боці. Він казав, що стоїть за різку манеру писання, але стаття пана Єдлічки все ж таки трохи надміру різка, тож ці образливі слова треба повикреслювати.
— Як не буде там «свині», «сволоти» й «осла», — вигукнув пан Єдлічка, — стаття втратить усю красу.
Пан Скорковський і пан Павлоусек підтримали його.
Якби хто з невтаємничених почув нашу розмову, то напевне здивувався б, чому це раптом із дому аптекаря весь час лунають слова: «свиня», «сволота», «осел».
Я говорив «ангельськими гласи» про культуру преси, пан аптекар погоджувався зі мною, але пан Єдлічка та решта двоє видавців непохитно стояли на тому, щоб друкувати «св» з трьома й п’ятьма крапками та «о» з трьома крапками.
Дебати ставали дедалі бурхливішими. Пан Скорковський дорікав мені, що я в його попередній статті викреслив речення: «Коли хто з порядних громадян випадково заблукає до магістратської зали засідань, нехай хутчіш затикає носа й утікає геть із цієї оселі смороду й розпусти».
— І того не надрукували, що в старости нова служниця і він з нею ночами гуляє в саду.
— Таж ви, пане Павлоусек, самі сказали, що це вам приснилося!
— Ну то й що, пане редакторе! Хіба стаття не називалася «Сон платника податків про одного старосту з нашого міста»? Пам’ятаєте, я вам казав, що це чудова стаття і її треба пустити підвалом? А як там було гарно сказано, що староста нібито раптом обернувся на верблюда! А ви й досі цього не надрукували!
Пан Єдлічка тим часом придумав, що сказати наостанці.
— Коли не надрукуєте всього, — промовив він, підводячись, — то пишіть свої дурниці самі.
Отак я втратив дописувачів. Разом з Єдлічкою застрайкували і пан Павлоусек, і пан Скорковський.
Через тиждень до редакції прийшла пані Єдлічкова. То була вже літня дама, що одягалася з жахливим, непрощенним, варварським несмаком провінційних дам.
— Я маю до вас прохання, пане редакторе, — сказала вона, виймаючи з кишені згорток паперу. — Я вже давно віддаю свій час спостереженням за модами, а оскільки у вашому часописі нема рубрики мод, то я й надумала інформувати тутешніх дам про нові напрями в моді. Гадаю, ця ідея вам сподобається.
Вона розіклала переді мною свої папери, і я прочитав:
«Сьогорічний осінній променад у нашому місті тішить око дуже різноманітними картинами. Поруч дами в широчезному капелюсі йде інша, в суконній шапочці. Перша накульгує, друга тягне ноги. В обох стоптані підбори, а це дуже великий несмак, пані поштмейстерова й пані ліснича. За ними суне ще одне опудало. Думає, що як купила собі осіннє пальто із зеленуватого гомспану, то вже вона від усіх розумніша. А тим часом такі обновки справляються раз на сто років, і кожна дама, що гляне на неї, має право вигукнути: „Люба пані Краловцова, зверху у вас блистить, та всередині свистить!“ Говорити про осінню моду було б передчасно. Пані старостиха вже дев’ятий рік носить той самий жакет, тільки цього року віддала його перешити в Кутній Горі, та й досі не заплатила кравчині. За нею йде пані Кромбгольцова, але та проходить тільки половину променаду, до пошти, а там завертає, похвалившися, що має новий осінній костюм з лодену, за який нібито заплатила п’ятдесят гульденів. Коли вона заплатила за нього стільки, як одній селянці на базарі за качку — селянка, коли спіймала її на тій крадіжці, натовкла їй розмальований вид тією качкою, — то можемо поздоровити її з дешевою осінньою обновкою. Гарний осінній костюм носить дружина першого магістратського радника пані Боркова, що її всі називають „шаленою“. Вона так хоче здаватися молодою, що носить куценькі спідниці. Та й підбирати поділ їй завдяки тому не доводиться, руки в неї вільні, і вона може стромляти їх у мішки з горіхами в крамницях Скорковського та Павлоусека. Здається, пані Боркова дуже добре вміє користати з нової моди на рукава — з буфом біля ліктя. Недавно вона висипала з такого рукава п’ять кілограмів слив. Принаймні мали що їсти вдома. Я гадаю, що після того, як учора ввечері коло басейну жандармський вахмістр привселюдно поляпував нашу панну старостівну по одному місцю, вузькі спідниці вийдуть із моди. Бо далі звужувати спідницю вже нема куди — тоді бідна дівчина не зможе втекти, коли до неї прийде її жених, пан Знаменачек. Мабуть, вернеться епоха кринолінів, і під них пані Кроупова ховатиме пана вчителя, коли її чоловік несподівано нагряне з полювання. У наступному номері розповім про шкарпетки пана старости».