Як проводир партії поміркованого прогресу в межах законності та кандидат від цієї партії, я повинен оцінювати свою поведінку, свої дії якнайоб’єктивніше й водночас наочно, щоб ні від кого не втаїлася жодна чудова риса моєї вдачі. Так, справді, у моєму житті бувають хвилини, коли я, у захваті від якогось власного подвигу, шепочу сам до себе: «Господи, який же я молодчага!» Та яка мені з того користь, коли про це не знатиме весь світ? Нехай і весь світ прийде до такої думки, хай людство належно оцінить мене — не тільки мої великі заслуги та надзвичайні здібності, а насамперед мій казковий талант і незрівнянно цільну вдачу. Може, хтось зауважить, що написання цього дифірамба краще було б доручити комусь іншому, відповіднішому для цього завдання, і не чинити такого насильства над своєю скромністю, самого себе вихваляючи.
На це я відповідаю: але ж я знаю сам себе краще, ніж будь-хто, а тому й не напишу про себе нічого такого, що не відповідало б дійсності, бо це було б просто курям на сміх, якби я, пишучи сам про себе, щось перебільшував. Тому я щоразу, коли треба себе похвалити, вживаю виразів якнайскромніших, одначе твердо стою на тому, що скромність, звісно, прикрашає чоловіка, але справжньому чоловікові прикраси не личать, а тому й не слід бути скромним надміру. Відкиньмо нарешті всю сентиментальність, за яку нас прозвали «голубиним народом», і будьмо чоловіками. Не стидаймося публічно признаватись у своїх перевагах! Як це прекрасно, коли я вмію сміливо сказати: «Панове, я геній!» — там, де недоречно скромний чоловік сказав би: «Панове, я тварюка».
Крім того, розумна людина завжди мудро вилазить наперед, тоді як людина скромна й церемонна сидить десь у сортирі, поки її щасливіший ближній, належно себе оцінивши, займає гідне себе становище в громадському житті. Церемонність — найгірша риса людської вдачі. Це шахрайство, прикрите плащем скромності, і саме для мене, людини з такими незмірними заслугами перед усією чеською літературою, політикою та громадським життям, було б ганьбою, було б злочином супроти чеського народу, якби я полишив його в непевності щодо того, геній я чи ні.
Тому я й тверджу навпростець: історії всього людства відома тільки одна особа, така універсально досконала, і це я. От візьміть, наприклад, будь-яке з моїх надзвичайно талановитих оповідань. Що ви побачите, гортаючи сторінку за сторінкою? Ви бачите, що кожне речення там має свій глибокий зміст, кожне слово стоїть на своєму місці, все в цілковитій згоді з дійсністю; коли я змальовую пейзаж, то ви бачите його перед собою, немов сфотографований, а дійові особи, яких я виводжу перед вами в майстерно зітканій фабулі, постають перед вашими очима, мов живі. Та й чеська мова в моїх літературних творах бездоганна, вона переважає чистотою навіть мову Кралицької біблії, і прочитати бодай рядок із моїх творів — це справжня насолода. Коли ви це зробите, то самі відчуєте, який чар вливається вам у душу, як вам стає тепло на серці, і ви з блаженною усмішкою носитимете мою книжку весь час при собі. Скільки разів я на власні очі бачив, як люди з досадою кидали газету, бо в ній не було нічого мого! Ба, навіть і сам я часто так чиню, бо й я належу до своїх шанувальників і нітрохи з цим не криюся. Кожен свій надрукований твір я доручаю прочитати мені вголос моїй дружині Ярмілі, наймилішій і найрозумнішій жінці в цілому світі, і за кожним реченням не можу стримати вигуку справедливого подиву: «От чудово, от прекрасно! Та й мудра ж голова в цього пана Ярослава Гашека!» Це я, звичайно, зауважую лиш мимохідь, бо це якраз знамените свідчення того, яке захоплення викликають мої літературні твори в читацьких колах, і я певен, що тисячі й тисячі людей роблять так із не меншим захватом, і їхній захват такий дорогий мені тому, що він струмить із сердець вельми інтелігентної маси, для якої я назавжди лишусь найславетнішим письменником світу. Я — живий доказ того, які брехливі інсинуації розповсюджують несумлінні критики, твердячи, ніби у нас нема жодного письменника світового значення.
А тепер я дам коротеньку оцінку своїй вдачі. У людини, що пише такі прекрасні твори, і душа мусить бути так само прекрасна. Тож під час наступних виборів до державної ради напевне з’явиться такий шанс, що я, будучи одноголосно обраний депутатом від котроїсь округи чи й кількох округ, нарешті врятую австрійський парламент від страшної ганьби; бо хіба ж це не ганьба, що в ньому й досі не засідає найблагородніша людина в усій австро-угорській монархії! Чи треба ще тлумачити, що під цією найблагороднішою людиною я маю на увазі себе? І, нарешті, я рішуче заявляю, що й ці рядки — одне з моїх великих, благородних діянь, бо що може бути прекраснішого, ніж коли людина цілком некорисливо піднесе когось на вершину слави? Цей розділ також розкриє очі багатьом людям, які, може, шукають у цій книжці, в цій великій історії збиранину пасквілів та обурливої критики численних громадських діячів. Бо коли ці рядки — пасквіль, то я вже й не знаю, що таке пасквіль!