За п’ять-шість років мого перебування в Росії я був кілька разів убитий і відправлений на той світ різними організаціями й окремими особами.
Повернувшись на батьківщину, я дізнався, що мене тричі повісили, двічі розстріляли й один раз четвертували дикі повстанці-киргизи біля озера Кале-Ісил.
Нарешті, мене остаточно закололи ножем під час дикої бійки з п’яними матросами в якійсь одеській корчмі. Така моя смерть і мені самому видається найвірогіднішою.
І не тільки мені, а й моєму доброму приятелеві Кольманові, який, знайшовши очевидця моєї безславно-геройської смерті, написав про цю таку неприємну для мене подію статтю у своїй газеті.
Однак він не обмежився лише маленькою оповіддю. Добре серце змусило його написати про мене некролог, який я прочитав невдовзі після повернення до Праги.
Він дуже тонко, зі смаком вилаяв мене в статті про мою смерть, певний того, що мертві з могил не встають.
Аби переконати його, що я живий, я пішов його шукати — і так виникло це оповідання. Навіть визнаний майстер наганяти жах — Е. По — не зміг би, мабуть, придумати страхітливішу історію.
Автора мого некролога я знайшов ув одній із празьких пивниць якраз опівночі, коли, згідно з якимось імператорським розпорядженням від 18 квітня 1856 року, зачиняються всі пивниці.
Він дивився на стелю. Зі столів знімали брудні скатертини. Я сів за його стіл і привітно спитав:
— Пробачте, тут вільне місце?
Він і далі розглядав якесь місце на стелі, що його дуже зацікавило, і відповів:
— Сідайте, будь ласка. Але вже зачиняють, я думаю, вам уже нічого не подадуть.
Я взяв його за руку й повернув до себе. Хвилину він мовчки дивився на мене і раптом тихо сказав:
— Скажіть, ви не були в Росії?
Я засміявся:
— Отже, ви мене впізнали? Я був убитий в Росії в одній брудній корчмі під час бійки з жорстокими п’яними матросами.
Він зблід.
— Ви… ви…
— Так, — сказав я твердо, — так, я був убитий в Одесі в корчмі п’яними матросами, а ви написали некролог про мою смерть.
З його губів ледве чутно зірвалось:
— Ви читали, що я про вас написав?
— Звичайно, некролог дуже цікавий, але там є деякі неточності. І до того ж він надто довгий. Навіть про нашого імператора, коли він помер, не писали стільки, йому ваша газета присвятила сто п’ятдесят два рядки, а мені — сто вісімдесят шість! Із розрахунку по тридцять п’ять гелерів за рядок (як мало раніше платили журналістам!) — це всього п’ятдесят п’ять крон і п’ятнадцять гелерів.
— Чого ви, власне, від мене хочете? — запитав він перелякано. — Ви хочете отримати цих п’ятдесят п’ять крон і п’ятнадцять гелерів?
— Залиште їх собі, — відповів я, — мертві не беруть гонорарів за некролог про свою смерть!
Він зблід ще дужче.
— Знаєте що, — запропонував я невимушено, — давайте розрахуємося й підемо ще куди-небудь. Я хочу провести сьогоднішню ніч з вами.
— А чи не можна було б відкласти це на завтра?
Я пильно подивився на нього.
— Дайте рахунок! — гукнув він.
Покликавши на розі візника, я звелів авторові мого некролога сісти у фіакр, а візникові наказав замогильним голосом:
— Везіть нас на Ольшанське кладовище!
Автор мого некролога перехрестився. Довго тривала гнітюча тиша, яку порушували тільки ляскання батога й форкання коней.
Я нахилився до свого супутника:
— Чи не здається вам, що десь там, у тихих вулицях Жижкова, завили собаки?
Він весь затремтів, випростався і, заїкаючись, запитав:
— Ви справді були в Росії?
— Убитий в Одесі, в корчмі, під час бійки з п’яними матросами, — відповів я сухо.
— Боже мій! — озвався мій супутник. — Це ще страшніше, ніж у «Весільній сорочці» Ербена.
І знову запанувала гнітюча тиша. Десь і справді завили собаки.
Коли ми опинилися на Страшницькій дорозі, я звелів своєму супутникові, щоб він заплатив візникові. Ми залишилися вдвох у темряві на Страшницькій дорозі.
— Скажіть, тут є який-небудь ресторан? — жалібно й безпорадно звернувся до мене автор мого некролога.