— Ресторан? — засміявся я. — Зараз ми переліземо через мур кладовища й поговоримо про мій некролог, сидячи на надгробній плиті. Перелазьте, подасте мені руку.
Він мовчки подав мені руку, і ми опинилися на кладовищі. Під ногами захрускотіли гілки кипариса. Вітер меланхолійно шумів поміж хрестами.
— Я далі не піду! — тихо зірвалося з губів мого приятеля. — Куди ви мене хочете затягти?
— А зараз, — весело сказав я, підтримуючи його, — ми підемо подивимося на склеп старої празької родини Бонепіані. Він зовсім занедбаний — перша ділянка, шостий ряд біля муру. Занедбаний ще з тих часів, коли тут поховали останнього нащадка, якого привезли в тисяча вісімсот сімдесят четвертому році з Одеси, де його вбили в якійсь брудній корчмі матроси під час бійки.
Мій супутник перехрестився вдруге.
Коли ми нарешті сіли на надгробну плиту, що прикривала прах останніх представників роду Бонепіані, я ніжно взяв за руку автора мого некролога і промовив тихим голосом:
— Дорогий друже! Ще в середній школі пани професори навчали нас красивого й благородного девізу: «Про мертвих — тільки добре!» А ви наважились написати про мене, мертвого, все найгірше. Якби я сам писав про себе некролог, я написав би, що: «Ніяка інша смерть не справила такого сумного враження, як смерть пана такого-то». Я написав би, що: «Найбільшим достоїнством покійного пана письменника була його любов до добра, до всього того, що є святим для чистих душ…» А ви написали, що: «Помер пройдисвіт і комедіант». Не плачте! Бувають хвилини, коли серце палає бажанням написати про мертвих усе найкраще, а ви написали про те, що покійник був алкоголіком.
Автор мого некролога заплакав ще дужче, і його плач тужливо лунав у тиші кладовища, гублячись десь удалині.
— Дорогий друже, — рішуче сказав я, — не плачте, зараз уже нічого не можна змінити…
Після цих слів я перескочив через кладовищенський мур і побіг до сторожа, подзвонив йому і сказав, що, повертаючись з нічної роботи, почув за кладовищенською огорожею на першій ділянці чийсь плач.
— Це, мабуть, якийсь п’яний вдівець, — цинічно відповів сторож. — Ми його зараз арештуємо.
Я почекав за рогом. Хвилин через десять автора мого некролога повели в поліцію.
Він пручався й кричав:
— Це сон чи дійсність? Панове, ви читали «Весільні сорочки» Ербена?
Коли моє тіло застрелили в Будейовіцях за зраду батьківщини, зраду, яку ми вчинили разом з ним у нападі білої гарячки, полетіла я, біла душечка доброго Ярослава Гашека, на небо.
Ви, мабуть, пам’ятаєте цього симпатичного молодика? Він любив государя імператора, писав різні дурниці й мав рожеве обличчя. Він мився одеколоном і любив мускус, — але це ніякого стосунку до справи не має.
Одного разу він сказав таке, з чим ніхто не погодився, і його звинуватили у зраді й розстріляли, такого лояльного мужа. Про нього можна було б говорити як про офіру, а згадувався лише п’яниця. Оскільки літери «о» й «п» в алфавіті поряд, я була цілком спокійна, радісно летіла на небеса й співала собі: «ля-ля-ля, ля-ля-ля». Коли я вже піднялася досить високо, то зробила землі непристойну гримасу, — я нічого конкретно не мала на увазі, а вчинила так просто від радості.
Моя радість була натхненна, але короткочасна. Біля небесної брами стояла велика черга. Я спробувала пробратися вперед, щоб швидше насолодитися райським блаженством, як зненацька мене вхопив за сорочку військовий поліцай. Це було щось середнє між архангелом й імператорсько-королівським поліцаєм.
— Ану, піхотинце, — сказала мені небесна з’ява, — ти є в списках загиблих? Пред’яви документи!
У мене не було документів, тому я спробувала відкрутитися.
— Насмілюсь доповісти, — сказала я, клацнувши п’ятами згідно зі статутом, — мене тільки що розстріляли у Будейовіцях. Я не знала, що на це треба мати підтвердження.
Небожитель похмуро глянув на мене.
— І кому це ти плетеш? Я не такий дурний! Я стою тут, відколи янголи почали порушувати дисципліну. Під час всесвітнього потопу я служив у приймальній канцелярії — пропускав у небесну браму душі невинних немовлят. Давні віки й середньовіччя пройшли цією брамою повз мене. Бачив я і Орлеанську діву — про неї я міг би багато чого розповісти! Я впускав Наполеона! А ти думаєш, що я сьогодні народився? Скажу тобі, що я зовсім не народжувався! А що стосується тебе, то скоріш за все ти зовсім не вмирала! І з цими Будейовіцями ти не дуже вдало придумала. Думаєш, я не знаю географії? Адже ти з цього «голуб’ячого народу», який весь час із кимось б’ється. Ну й народ! А через вас ми тут повинні працювати понаднормово. Спитай будь-якого шмаркатого янголочка, і він тобі скаже, що біля Будейовіць останнім часом не було ніякого фронту. Ледацюгам тут нема чого робити! Ану, марш назад у роту!