Цілий тиждень мучив та томив себе здогадами, розпитував гриднів про всі слова й діла Володимира в останніх годинах до виїзду і роздратував свою сліпу ненависть до князя, якому служив досі.
Вкінці покликав Теорда, свого уповноваженого, передав йому червоно лямований плащ та золотий ланцюг воєводи і велів його віддати Добрині з заявою, що покидає дружину князя та осідає як гість-купець у городі.
Та тут скоїлася пригода, яка мала надзвичайні наслідки, бо зворохобила ввесь острог та боярство. Теорд ішов у супроводі чотирьох ратників на Берестово до Добрині. Люди вступалися з дороги варягам, що останніми часами від безділля та похмілля сильно були здичавіли, і кожний із них гадав, що йому належить пошана і поклін від усіх неварягів у городі. Саме при виході з острога на Берестово він стрінув інока Йоана, родом русича, але вихованого на Афоні. Він уже трохи помагав отцеві Євзевієві при церкві св. Іллі на Подолі. Чернець відмовляв молитву, понуривши голову, і не помітив варяга. А цей одним ударом ліктя трутив його з стежки у болото. Иоан доволі грубим ціпком, яким звичайно обганявся від собак, гримнув Теорда по голові. Георд упав, ратники кинулися на черця, аж цей вмить вихопив із першого на дорозі тину грубезний дубовий кіл і так справно став ним вимахувати, що невдовзі двох ратників лягло біля приголомшеного Теорда.
Зчинилося збіговище, одначе ніхто не вступався за варягами.
Серед гамору та метушні вихопився інок з юрби і почвалав у свою церкву, а за цей час Теорд очуняв. Хлопчаки привітали його появу голосним реготом, але він, не звертаючи на це уваги, швидко зник за воротами княжого двора.
Тут передав Добрині княжий плащ Свена, а воєвода велів скарбникові відважити кунами належну ще Свенові плату. Саме під час цього вбіг у вітальню сам Свен з криком та прокльонами.
— Прокляте кодло — гукав. — Розбиває по переулках посланців вікінга, яких шукає навіть конунг! Жадаю негайно лютої кари на противного богам християнина, а ти, Добрине, як заступник князя, сам повинен подбати, щоб шанували йего дружину! На Вальгалю! Не швидше покину це дворище, аж побачу проклятого інока, прив’язаного до стовпа у капищі. Бо я жертвую його Торові-Перунові!
Крик варяга здивував і збентежив присутніх, та ніхто не знав, що скаже суворий воєвода на кривду, заподіяну Свенові. Добриня, не звертаючи уваги на прокльони варяга, спокійно докінчив відчислювати «сороки» кун та білок, а там уже спокійно звернувся до Свена.
— Вибачай, Свене! Відбери свій ланцюг! Це пам’ятка для тебе, що ти був в останньому поході воєводою і винагорода за вірну службу, а не відзнака. Інша річ плащ. На взірець кесаря одягає князь всю прибічну дружину в однакові плащі, а хто з неї виходить, тому носити її не слід… Це ясно!
Відсапнув і спитав зі звичайним приязним усміхом:
— А тепер, будь ласка, скажи мені, чи ти приходиш до товариша Добрині, чи до заступника князя?
— Як-то! Що це? — подався взад варяг. — Чи ж це не все одно? Невже ж я питався у службі, чи служу Володимирові, чи князеві Русі?
— Ні, це не одно! — відповів воєвода. — Товаришеві Добрині можеш сказати, що захочеш, навіть його самого можеш насварити у похміллі, але намісникові князя не те! Чей же розумієш, що це не одно! Що ти не питався, кому служиш, це твоя справа. Для князя ти слуга, якому платять, а за плату купується послух. Ніхто не брав би у службу варягів, якби знав, що за свої куни купить собі прокльони.
— То так? — проговорив Свен хрипко. — Ось так-то дотримує конунг вірності своїм гридням? Замість згинути разом із ними, як ялося героєві, як погинуло при ньому стільки наших, він покидає того, кому найбільше завдячує, на поталу своїм рабам і християнам? Ні один варяг не вдарить у щит у його честь, коли не впаде голова мого противника від княжого топора! А коли вона не впаде, то, — тут варяг вдарив дебелою рукою об меч, — то на силу найдеться сила, на злочин — кара, на кривду — помста!
Сказавши те, повернув до виходу. Але Добриня простяг руку.
— Зажди, Свене! — попросив. — Не відходь у гніві, бо клянуся світлом Дажбога-Хорса, не маєш чого. Сам кажеш, що заслуги твої великі. Але за тимчасову користь покутує не раз людина все життя, — відповів поважно Добриня, стягнувши брови.
— Ха, ха! — зареготався Свен. — Муж не покутує ніколи, покутує тільки зрадник, боягуз, раб або християнин!
Ніхто з присутніх не знав, про що ішла річ між Свеном і Добринею. Але вони обидва хвилину дивились один на одного, і перед очима їх. стала жахлива дія у шатрі Володимира, коли до нього прибув востаннє Ярополк… У душі варяга орлом здіймався до льоту тріумф, а в серці Добрині залягло щось, як холодна криця.
Добриня заговорив знову.
— Є у світі звірі, як тільки кров’ю живуть, а є й такі, які тікають від крові. Твої заслуги, неначе криваве рядно. Хто послугується хижаком, сам ним стає.
Варяг хвилювався.
— Доволі мені повчань! Ти діло говори! Покараєш попа чи я сам маю його покарати?
— Гостю! Не раджу тобі задиратися з християнами, бо і в них мечі і топори, а всі варяги поїхали у Візантію, то ніхто тобі не поможе. Як намісник, звертаю твою увагу на те, що не годиться ображати віри блаженної бабуні великого князя, мудрої княгині Ольги. Хто таке робить, підпаде карі, і то такій самій, як хто ображає Перуна, Велеса, Дажбога — богів полян. Мої слова, Свене, це слова князя при виїзді!
У залі зашуміло. Християни і нехрещені, бояри і дружинники заговорили між собою, перешіптувались.
— Хто чув ці слова з уст Володимира, крім тебе, Добрине?
— Я!
І біля Добрині став воєвода Мстислав, з високо підв’язаним чубом на голові та голим мечем у руці.
— Я чув, — повторив, — а цей меч — це запорука правди!
Усе замовкло, з уст Добрині зник усміх, а на місці його знову появилася сувора повага.
— Ось це слова князя: «У моїх землях усякому воля вірити у що хоче, бо віра скрізь одна, тільки боги різні. Тому однаке право всім людям християнської чи поганської віри, варягам, грекам, русичам. Між богами та людьми одне тільки залишається посередині — це князь та його рід. Це той вузол, який зв’язує докупи різні розбіжні змагання, бо голова князя — це прапор усієї держави, це знамено влади для всіх вір без розбору!»
— Говорить, як грек! — закпив Свен. — Біда тільки, що руському князеві так далеко до порфірородного кесаря, як борсукові до ведмедя!
— Хто знає! — відтяв Мстислав. — Сила — це божий дар, а пурпура — тільки ганчірка.
— Ба, як так, то й ідол Перуна чи Тора — це тільки дерево чи метал. Пусті твої слова, Мстиславе! Можна і в ведмежій шкірі бути борсуком!
Свен вийшов, залишивши бояр у живій розправі над словами князя. Він відчув тільки одно: що став князеві непотрібний, а то й зайвий.
Швидким кроком ступав Свен вулицями Києва. Раз у раз його стрічали знайомі бояри, дружинники, купці, та він не бачив нікого. Аж коли опинився в острозі, недалеко дворища Рогніди, там, де головна вулиця звертала на Поділ, спинив його незвичайно оживлений рух. На високих двоколісних телігах везли загорнені у чорні заялозені сороки та портяниці погоничі якісь великі звої. Між погоничами виднілись тут і там скісні очі болгарина чи хозара, м’які повстяні постоли, пов’язані строкатими волоками, розбризкували грязюку, а хрипкі поклики купців на різних мовах вказували, що це караван із Болгарії, який привозив східні товари, шовки, золотий філігран, коріння, криві мечі, перських та кавказьких невільниць. Від останніх походів Святослава на болгар та Ітиль рідкістю стали такі каравани, а все ж деколи вдавалося більшій валці прослизнути поміж дикі орди печенігів та наповнити пусті комори купців на Подолі.