Швидко, однак, опустилася гордо піднесена голова Святослава. З-за вікон у рівних відступах часу доходив глухий тріск… Це балки та каміння, кидані махінами ромеїв, падали на будинки та шатра, на людей та коней. Часом чувся за ударом тріск ламаних в’язань дахів і руйнованих стін. Деколи лунав крик людей, стогони та прокльони. Хвилями втискався в кімнати їдкий дим — це горіли запалені грецьким вогнем будинки. Але князь не йшов дивитись, де саме горить, бо на вулицях лежали ранені, трупи побитих і померлих від голоду мешканців міста і вояків. Ці пожовклі, почорнілі трупи лякали Святослава. Він звик до битв, де тисячі завдавали смерть тисячам, де рікою лилася кров. Але тут крові не було. Тут убивала жовта кістлява змора голоду, проти якої не міг вистояти ніхто. Вона за два-три дні з героя робила дитину, а за чотири — немічного старця. Тут ні для чого не придалися благородність, відвага, хоробрість. Голод перетворював усіх без різниці у звірів, і Святослав з жахом згадував про трупи жінок та дітей з пообтинаними руками та ногами, які знаходили не раз у темних переулках, де жила незаможна людність.
Пробували дружинники робити вилазки за поживою до грецького табору, але ромеї самі голодували, а вся околиця була вже давно пограбована.
Наступив вечір. Чимраз невиразнішими ставали риси предметів, чимраз тяжчими думки князя. Крізь вікна заглянула у гридницю заграва пожежі, почулися оклики «води, води!» та сик полум'я. А через рівні проміжки часу лунав тріск руйнованих будинків, стогони ранених, скрип метавок…
Святослав накинув на себе широкий чотирикутний візантійський плащ і вийшов. На майдані перед замком крутилося кілька тисяч людей. Минулої днини під захистом махін ударили на табір Русі болгарські комонники. Вони з ім’ям царя ішли у бій і перемогли, бо усі дружини розлетілися перед ними, мов полова. Так добралися болгари аж до стін города, та раптом з усіх боків кинулися на них товпи руських дружинників з завзяттям, про яке болгари досі не мали навіть уяви. Але ці герої, що тепер кидалися на товпу озброєних переможців, не бачили у них ворожих вояків, а лише… коней, з яких можна мати поживу!
Ні один з болгар не уник смерті. Загинули всі, а коней було порізано негайно. Не було їх чим годувати, а за день-два похудли б і так.
Вийшовши на майдан, бачив Святослав, як порізане на малі шматки м’ясо та кості паювали воєводи між військом. Бачив, як світилися очі зголоднілих вояків від надії поїсти хоч раз на кілька днів. Десь поділися зневіра, туга за родиною, смуток; жарти, сміх почувалися у зборі, і князь сам зрадів, дивлячись на це. Потім пішов далі вулицями міста і тут бачив порозкладані вогні, на яких варилась їжа. Траву, листя, кості, останки борошна, сушеного м’яса, городини, куски шкіри з поясів, чревіїв, щитів, — усе те варилось у горшках на якусь юшку. Нею годувалися усі, хто мав ще що вкласти у горшок. Хто вже зовсім нічого не мав, ішов на ріку. Дехто находив рибу, інший черепах, раків, водяні рослини, але найчастіше знаходили рибалки рани або і смерть від рук грецьких вартових, які ненастанно чатували попід берегами ріки.
Всюди було видно товпи дружинників, які після останньої битви мусили відступити у город перед градом каміння, балків, перед струменями плинного вогню та ударами панцирних катафрактів, коні яких для більшої відпорності бойової лінії сковували ланцюгами.
Святослав глянув праворуч, у сторону пристані. Тут було темно і тихо. Князь повернув туди і йшов хвилину між рядами темних, неосвітлених будинків… Тут і там блимали вогники, а в їх слабому світлі рухалися ліниво якісь тіні. Деколи почувалися слабі, плаксиві голоси. Виразно чув князь плач дитини: «Майко, майко!»— лебеділа дитина і просила їсти… Але лише судорожний плач був відповіддю на сльози… Хриплі, слабі голоси обзивалися з темних вуглів, а з деяких хат віяло страшним смородом трупів. Тут і там бачив князь темні тіла, простягнені на дорозі. Він обминав їх та навіть не дивився. Він знав, що це мерці — жертви голодної змори.
І тоді почув князь, що якийсь холод морозить його душу, відбирає відвагу і непокоїть совість… Совість, яка досі не закинула князеві ні одної кривди, ні одної несправедливості.
«Змора голоду матір’ю усіх цих чорнів мерців, — казала совість, — але батьком тим сам, великий Святославе… Ці трупи, цей помір — це тінь, яку кидає твоя слава!»
Раптом звернули увагу князя якісь нелюдські крики, стогони, прокльони, метушня. Гурток людей товпився на розі вулиці при світлі вогню, який горів у сінях найближчої хати. У товпі блищав меч та чулись руські прокльони. Притьмом кинувся туди князь. На вигляд його блискучої зброї, що засяяла, коли в князя зсунувся плащ з плеча, розскочилися напасники.
— Геть звідси, розбишаки! — гукнув князь і добутим мечем кілька разів ударив поміж найбільш завзятих. І тоді побачив на дорозі убитого руського дружинника, а в його руці залишки виділеної йому страви. Голодні лііщани побачили у нього м’ясо та убили його, щоб здобути невидане добро.
В першу мить гнів огорнув Святослава, рука сягнула до пояса, де висів усім добре знаний ріг, аж опала знову безсильно.
«Ні! Це не вони… Це голод! Це не розбишаки, не злочинці… їх карати годі. Над ними смерть… Перед ними пітьма! Нема надії на перемогу, на хліб, на мир…»
Голосне собаче гарчання поблизу перебило думки Святослава. Зиркнув туди, і мороз прошиб його. Над одним з небіжчиків схилився напівголий чоловік з лицем, зарослим аж до очей, босий, висохлий, наче Кощій з казки. У пітьмі світилися гарячкою великі круглі очі барса, у руці блищав ніж. При тремтливому блиску далекого вогню бачив князь, як чоловік цей вбивав ніж у мерця.
Огида охопила Святослава, він бігом кинувся назад і раз у раз здавалося йому, що чує за собою те страшне гарчання людини-собаки.
«Пробі,— шептав про себе, — пора кінчати… Що скажуть батьки у Вираї, коли стану перед ними, а зі мною усі ті зголоднілі примари людей? Вони скажуть: «Змора голоду є матір’ю усіх тих мерців, але батьком ти сам, великий СвятославеІ Ці трупи, помір — це тінь, яку кидає твоя слава…»
Не оглядаючись, біг князь аж у південний кінець города, де крізь відчинені брами раз у раз входили дружинники з поля битви. Тут панував гарячковий рух. Воєводи показували місця поодиноким відділам, особисто роздавали поживу… Склади світилися пусткою. Голод подав руку мстивим ромеям, геройство виявилося слабшим від цього союзника. За брамою дружини копали рови, а з землі сипали окопи проти кінноти.
«Будь у мене пожива хоч на п’ять-шість днів, не побачив би ні один грек балканських проходів!» — думав князь.
Рівнобіжно до руських окопів на віддалі двісті сажнів виднівся високий стрімкий вал, насипаний греками. На ньому видно було облогові махіни, з яких раз у раз вилітали каміння та дерев’яні бруси. Одначе тут не робили вони особливої шкоди, бо вояки навчилися уже вичисляти, де і коли саме упаде камінь чи балка, і розбігалися вчасно.
Якраз проти брами города стояла величезна дерев’яна вежа у прогалині валу. Перед нею горіло багато вогнів, і князь бачив дві лави піхотинців та полк катафрактів, які були виставлені для заслони облогових робіт. Саме тепер бралися робітники присувати вежу аж під мури, укладали перед нею поміст із дощок та підставляли валки. Інші несли на плечах мішки вугілля з сіркою та селітрою, клоччя, скальну олію у цебрах, ще інші підвозили каміння.
«Завтра ромеї здобудуть браму, і будемо боротися на вулицях», — подумав князь і важко зітхнув.
«Мстиславе, Мстиславе! Чому тебе нема? Мені саме тепер треба твоєї молодечої відваги, сили, запалу. Я сам повів би всіх на ту огненну потвору, та я міг би загинути, а що сталося б тоді з цими тисячами?»