І що ж побачив?
З-поміж кущів калини на окраїні лісу, може, на десять кроків від нього, визирала постать в полотнянку одягненого парубка, що з топором та ратищем біг до нього. Ближче стояв другий, що якраз кинув був у нього ломакою, видно, на те, щоб його повалити й оглушити. В руці держав він ремені, і Мстислав в одну мить пізнав обох та їх наміри. Це були раби Власта із західного пограниччя, з-за Сяну, парубки, відомі своєю дикістю та звірством у всій околиці. Власт послуговувався ними, коли треба було насильства або жорстокості. Ні один із тиверців не зважився б на такі погані діла. Як в усій Руській землі, так і тут не любили люди насилля, мук та убивства.
Тому, коли Мстислав побачив обох посіпак, відчув зразу ж, що грозить йому небезпека і то чимала. Він міцно вперся ногами, з розмахом кинув ратищем у ближчого з ворогів. Драбуга впав, іначе підтятий пень дерева, та заверещав не своїм голосом. Другий зупинився нерішуче, та молодець миттю прикляк, добув з-за плеча лук і прицілився.
З фуркотом полетіло ратище на Мстислава, але він добре бачив, звідки воно летить, і відхилився вбік. Услід за цим свиснула пірнала стріла і застрягла в оці напасника. Цей упав на землю недалеко від товариша, що вертівся з болю, мов розтоптаний хробак.
Усе те було ділом одної хвилини, так що Крук, якого копнув був перший напасник, не скінчив ще скавуліти, коли обидва посіпаки лежали вже на землі, виючи з болю. Бистро розглянувся Мстислав довкола, а потім обійшов усю галявину. Надибав лише сліди трьох людей, свої та обох драбів. Тоді підійшов до них з мечем в руці. Ратище влучило одного з них у праве плече та стреміло ще у рані, бо не вистачило вже сили вирвати його з-поміж відламків розтрощеної кості. Раб стогнав уже лише тихо, закривши очі, а кров обрискувала рожеві квіти вересілю. Другий вив раз у раз, намагаючись видобути вістря стріли, довкола якого обгорнулися ніжні плівки ока.
Коли він побачив Мстислава, що наближався до них з глибини лісу, кинувся у смертельній тривозі на коліна, щоб просити пощади.
— Простіть, могучий пане, — лебедів, — ми раби боярина Власта, нам приказали… ми не винні, ми не бажали вас убивати… хай нас Перуна грім поб’є, коли бажали… пощадіть нас!
— А то чому кидав ратищем? — гукнув Мстислав, який, правду сказавши, зовсім не чув злості до повалених ворогів. Навпаки, у нього зродилося почуття, зложене з вдоволення та жалю. Він радів і гордився побідою, та проте жалко було йому стогнучих посіпак.
Легко видобув ратище з рани парубка та допоміг другому освободитися від стріли та останків ока. Мстислав звернувся до них ще востаннє і сказав:
— Не винні ви, що напали на мене, не винен і я, що мусив боронитися. А що я дужчий від вас, це дар богів, а нічия заслуга. Тому не майте гніву до мене, а я прощу вам. Однак скажіть Властові, щоб він не ставав мені на дорозі, бо я роздавлю його, мов хробака на стежці; нехай з Рогдаєм не нюхається, бо коли у нього задовгий ніс, то я втну його та кину собаці, а, вернувшись, покажу і йому і всім сусідам, хто паном у Залісецькій волості!
Це сказавши, відійшов з Круком, який, бачачи цілковитий погром ворогів, зрозумів обставини дуже добре і, весело помахуючи хвостом, побіг за Мстиславом. Коли зникли за зеленою стіною, звівся осліплений раб та, погрожуючи кулаком, прошипів:
— На всіх богів землі і пекла, на кості дідів та батьків, не забуду я тобі цього і або згину, або вдавлю тобі у горло твої власні очі; проклін на тебе та твоїх… Чорний бог чує моє слово, а Власт помститься!
І знесилений упав на землю.
V. У КИЄВІ
Мстислав вельми чудувався, як могли парубки Власта, який сидів аж у Городі, кілька миль від Залісся, так скоро надоспіти і вислідити його у дорозі. Але загадка розв’язалася незабаром, бо у гущавнику знайшов двоє коней боярина, на яких приїхали запасники. Не гаючись, вибрав того, що видавався йому луччим, і почвалав у ліси. Не день і не два їхав він лісами та лугами, заходячи часами до людських осель, щоб переночувати та запастися на дорогу.
А оселі лежали тут густо і всі були великі, обширні та многолюдні. З полудневого пограниччя, із степів відпливала людність, бо орда печенігів починала грабувати та нищити ті околиці. Не раз на нічлігах балакав Мстислав з такими переселенцями, і всі вони нарікали, що князь Святослав замало журиться про полудневі межі князівства. Та він не звертав уваги на ті слова. Під його молодечу уяву підходили більше славні походи на Царгород та Болгарію, у краї теплі, краї світлі, на південь, куди тягло усіх русинів непоборимою силою сонце — цар тих земель.
За шість днів заїхав Мстислав до Меджибожа — серед лісів та боліт закладеного замку, і тут прибув якраз під час побуту князя Ярополка, поставленого над деревлянами. З усієї околиці спішили люди з поклоном і дарунками, бояри і кметі, покривджені йшли шукати правдц на гнобителів, обманені на обманців.
Тут прийшла Мстиславові гадка попробувати щастя і просити нового князя про допомогу. Тому пішов на другий день у острог, де під синім небом засів князь на великому, килимами вистеленому стільці. Але зразу ж упало молодцеві в око, що князя оточували майже самі варяги. По лівій стороні лиш, і то здалека від княжої особи, виднілось кілька деревлянських бояр, та й то кожний з них у багатій одежі, накиненій поверх варязької зброї. З оповідань батька знав Мстислав, що на судах варягів не бувало, бо це були воєнні люди, а на судові сходини не приходили люди у зброї. Однак ще більше вразив його спосіб, як рішав князь спори та скарги. Як колись сумної пам’яті князь Ігор, так тепер князь Ярополк відправляв кметів, ні з чим, а зате обставав за боярами, особливо за деякими, про яких знав, що багаті та впливові. Простолюдинові приказував підчинюватись боярській волі, а з довжників навіть посміхався, кажучи:
— Хто не має чим заплатити відсотків, той повинен мати власні гривни або куни.
Або — Якщо ти знав, що цей чоловік такий немилосердний, то чому йшов до нього? Треба було пошукати іншого вірителя!
Закупам-ізгоям відповідав:
— Ідіть і живіть по боярській волі, коли по своїй жити не вміли. Усі люди живуть, а закупи, може, не люди?
З рабами навіть говорити не хотів і велів їх прогнати з острогу.
Мстислав утратив зовсім надію здобути собі ласку такого гордовитого та несправедливого князя і зібрався йти далі, коли раптом почув побіч себе голос:
— Не довго попасешся ти, небоже, на цьому високому столі; проти волі народу не осидишся на ньому! Ігор який був, а також згинув марно. Перун не князь, він рівно побиває і князя і раба, а Хоре не чоловік, усе бачить, а обдурити себе не дасть.
Мстислав оглянувся і побачив чоловіка, може, тридцятилітнього, худорлявого з блискучими очима та довгим вусом і чубом, словом, вояка. На ратищі ніс він набиваний спижевими гудзиками шкіряний кафтан, на плечах тугий варязький щит, а при боці довгий обосічний меч.
— Чи і ви, дядьку, до князя з прошеиням? — спитав молодець.
— Е, ні! — засміявся вояк. — Лют не потребує ласки таких момсиків, як сей малий Ярцьо. Я дружинник князя Святослава. Я лише бажав подивитись, яку то цяцю лишив наш князь замість себе, і бачу, що син не вдався у батька. Ну, може бути, що це ще месть за Ігоря.
— То князь Святослав так довго тямить кривду? — спитав Мстислав. — Прецінь княгиня помстилася за смерть чоловіка як слід.
— Авжеж! — була відповідь. — Я не кажу, що це князь мститься, лишень боги. Куди ж ти, молодче, ідеш?
— А саме до вашого князя. Я чував, що збираєте людей, то і я побажав піти з вами.
Лют глянув на Мстислава, та зміряв його від голови до ніг.
— Гаразд! Князь прийме тебе. Ти свобідного роду?
— Я боярський син, мої два брати згинули у Болгарії, батько ходив із князем Ігорем, майно ми втратили…
— Чому?
Мстислав розказав. На те Лют потряс головою.
— То твій батько зле вчинив, що не нагадав князеві про своїх синів. У нашого князя військова вдача: коли гнівний, не приступай, доки не висопеться. Але потім, хоч до ран приклади, загоїться. Та що ж? І Велес не верне цього, що сталося. Ти, молодче, пригадай князеві обох братів, а він не забуде тебе.