— Куди ми зараз ідемо?
Бірз вперше посміхнувся зовсім весело, навіть жартівливо.
— До гуртожитку роботарів.
А що Мадлена поглянула на нього дуже здивовано, то він додав:
— Адже я сьогодні ще не ставлю роботарів до роботи, до верстатів. Для цього потрібно дещо переустаткувати. От роботарі і йдуть до свого гуртожитку, де мусять перебути до завтра. Ну, не сердіться, Мадлено, це я, звісно, жартую. Просто — ми йдемо до цеху, де поки що поставлені роботарі. Проте, ось ми вже й дійшли.
Біля великих дверей тут стояв уже не роботар, не металічна людина. Двоє доглядачів, двоє людей у формених куртках компанії Говерса стояли при вході до цеху. Вони чітко піднесли долоні до кепі, побачивши Бірза, що запитав у них:
— Усе гаразд?
— Так, містер Бірз, — відповів один з доглядачів.
— Прошу, міс Стренд, — уклонився Бірз, показуючи Мадлені на двері і запрошуючи її увійти.
І, тільки переступивши поріг, Мадлена вже не стримала вигуку здивування, змішаного з страхом. Дійсно, це було дивне видовище.
Великі електричні лампи заливали яскравим білим світлом всі кутки великого приміщення, посередині якого рівними шеренгами по чотири в ряд стояли велетенські залізні потвори, стояли роботарі. Вони були схожі один на одного, як кілька краплин води. Око неспроможне було відрізнити їх чимсь одного від одного. Лише великі чіткі цифри на грудях кожного давали можливість помітити, що всі ці потвори були одного випуску, одної серії, зроблені один услід за другим. Номери йшли підряд:
В 460 «С»,
В 461 «С»,
В 462 «С»,
В 463 «С», — тощо аж до В 475 «С». Тоді починалася дальша серія — «Д», що мала так само п’ятнадцять номерів.
Роботарі стояли рівними шеренгами, мов чекаючи на накази. Ніби застигнувши на місці, Мадлена дивилася на них.
Тим часом Томас Бірз владно виступив уперед. Він тримав у руках щойно вийняту з кишені вже знайому Мадлені чорну плескату коробку з кнопками. Ось він оглянувся на Мадлену. На обличчі його сяяла усмішка перемоги й певності.
— Прошу, Мадлено. І якщо після цього ви не переконаєтесь, що це мої раби, я просто не повірю вам. Адже ви — інженер, Мадлено, ви розумієте красу механічного чуда.
Він підвів руку і голосно вигукнув:
— Здорові були, потворки!
Замість відповіді — роботарі як один простягли вперед і вгору праві руки, мов вітаючи свого господаря.
— Опустіть руки!
Роботарі знов опустили руки; жодної секунди затримки не помітила Мадлена.
— Три кроки вперед! — пролунав голос Бірза.
Із скреготом, мов це пересувалися танки, важко ступаючи, загін металічних жахливих гігантів зробив три кроки вперед до Бірза і спинився нерухомо на місці.
— Але… але хіба вони можуть чути вас, Томас? — здивовано проговорила Мадлена.
— Все взнаєте, Мадлено, все, — хрипким, дещо напруженим голосом відповів Бірз.
І майже відразу він вигукнув знов:
— Ану, пішли прогулятись, потворки! Навколо мене, навколо мене!
Як уві сні Мадлена бачила: один за одним сунули вперед роботарі, високо підіймаючи ноги і повільно помахуючи в такт крокам довгими руками. Вони йшли чередою один за одним, утворюючи кільце навколо Бірза і Мадлени. Вони наближалися до двох живих людей, що стояли у центрі кільця, яке помітно звужувалось.
— Е, ні. Ширше кільце, ширше! — вигукнув Бірз.
Майже відразу кільце розсунулось. Але Мадлена, перелякана, вже стояла біля самого Томаса Бірза. Вона ледве стримувала нервове тремтіння.
— Досить, Томас, досить, — шепотіла вона, пригортаючись до плеча Бірза. — Я вже вірю вам цілком. Досить!
Проте, Бірз мов не чув її. Захоплено, як божевільний, він палаючими очима стежив за ритмічними рухами роботарів, що кружляли навколо нього. Він змахував руками в такт їхній ході, він був цієї хвилини страшний не менш від потворних роботарів, — цей завжди досі витриманий і спокійний Томас Бірз. Він стежив за переднім роботарем, повертаючись навколо самого себе і невідривно вдивляючись у його рухи.
— Досить, Томас… досить… Я не можу більше… — вже зовсім безсило повторила Мадлена, майже втративши надію вплинути на Бірза.
Він не чув нічого, захоплений спогляданням своїх створінь, винайдених ним металічних людей.
Тільки тепер Мадлена помітила, що пальці Томаса Бірза мов грають на кнопках загадкової чорної плескатої коробки. Так грає музикант на гармонії — тільки музикант грає швидше, грає в темпі мелодії. А пальці Бірза додержували якогось іншого ритму, який не збігався навіть з ритмом ходи роботарів.