Мадлена зрозуміла натяк Боба. Вони втратили надію тоді, коли вона їздила на завод з Томасом Бірзом. Вона трохи почервоніла, але Тім визволив її:
— Справи, товариші, справи насамперед, — весело вигукнув він. — Товаришка Мадлена обіцяла нам свою допомогу — і того досить. Але треба, щоб про це ніхто не пробалакався. Бо інакше можуть бути неприємності. Я пропоную на сьогодні тільки одне: обміркувати, що робити далі з роботарями. Товаришка Мадлена потім подасть свої думки.
Усі перезирнулися: що робити з роботарями?.. Нелегке запитання!
— Тім, я не розумію, — перепитав Боб Леслі, — що можемо ми робити з ними? Як би, навпаки, вони чогось не зробили з нами. Звісно, я жартую, але твого запитання не розу…
Він не скінчив своїх слів. З вулиці пролунав дитячий зойк. Потім почулося важке гупання — немов хтось раз-у-раз ударяв по землі молотом.
— Що таке?..
Двері розчинились — і до комітету збіг переляканий хлопчик з блідим, скривленим обличчям. Мадлена ледве пізнала його: це був той самий хлопчик з червоним галстуком, що приносив до неї листа Тімові від Боба Леслі.
— Чого ти? Що сталося?
Хлопчик ледве переводив дух. Нарешті, вимовив:
— Роботар… Іде…
Справді, гупання наближалось. Тепер уже можна було певно сказати, що то хтось ішов — важкою повільною ходою. Мадлена відчула, як холодіють у неї кінці пальців. Боб Леслі схопивсь за край стола, немов хотів використати його, як зброю.
Тім гарячково вслухувався в ці дивні й страшні звуки — і перед його очима знов повставала незабутня картина з’явлення першого роботаря в кабінеті Говерса. Іде, іде залізна потвора… чи не саме так увижалося йому в таксі перетворення полісмена на роботаря?.. Залізна людина вийшла вже на вулицю, вона йде сюди!
Гупання гучнішало. Воно лунало вже зовсім біля дому. Важкі кроки пролунали біля дверей. У тривожній мовчанці двері з гучним рипінням широко розчинилися.
Хлопчик ще раз зойкнув і кинувся до вікна, подалі від дверей. У чорному прямокутнику дверей вималювалася велетенська залізна постать. Роботар, відчинивши двері, спинився і стояв нерухомо, немов чекаючи на щось.
Жоден член його складного й важкого тіла не ворушився. Роботар стояв, як статуя — металічна нерухома статуя, поставлена невідомим божевільним скульптором просто перед дверима, щоб загородити всім путь. Нерухоме страховище мов вивчало середину кімнати, вп’явшись у людей безоким поглядом своєї округлої металічної голови.
Люди за столом нерухомо сиділи, не зводячи очей з роботаря. Але, нарешті, він ворухнувся. Він круто повернув праворуч, зробив два кроки — і знов повернувся металічним обличчям до людей.
— Чого він хоче? — стиха прошепотів Тімові Боб Леслі.
— Не він, а той, хто його надіслав, — також тихо відповів Тім. — Хіба я знаю? Стривай!
Роботар стояв нерухомо. Знов не ворушилась жодна частинка його залізного тіла, знов він перетворився на мертву статую. Мовчання панувало в кімнаті, — важке, напружене мовчання. Раптом Мадлена прислухалась і здригнулася.
— Ще… Ще йде!.. — вимовили її зблідлі уста.
Знову почулося гупання, що перейшло потім у важкі кроки. Повагом до кімнати увійшов другий роботар. Він також постояв з півхвилини біля дверей, потім повернувся, — але вже ліворуч — і став з другого боку дверей. І ще почулося гупання, ще почулися важкі кроки: тепер роботарі йшли не по одному, а заразом, по три-чотири. Вони спинялись, не заходячи до кімнати, перед дверима, ставали під вікнами, утворюючи собою нерухому залізну стіну, що відрізала членам страйкового комітету усі виходи на вулицю.
Боб Леслі обвів поглядом вікна кімнати. У кожному з них похмуро виднілися важкі залізні постаті. І в непевному промінні вуличних ліхтарів ледве помітно виблискували срібні антени на головах роботарів…
— Що? Здається, нас заарештували? — спробував пожартувати Тім, звертаючись до Мадлени.
Але жарт не вийшов. Тім і сам відчував, як тремтіли його губи. Майк Тізман зайшовся кашлем. Він кашляв дедалі голосніше, обличчя його посиніло. Хлопчик відскочив від вікна: крізь шибку він побачив, як нерухомі до того залізні постаті роботарів, що, здавалося, стерегли всі виходи, — одностайно піднесли свої довгі руки і склали їх, схрестивши, на широких грудях. Це було останньою краплею, останнім виразом знущання з людей: роботарі стояли в переможних позах, вони стояли, як доглядачі, як полісмени.