Отже, секретар показав свої карти. Зранку він знов прийшов до заводських воріт, де, як і завжди, зібралися робітники. Почувши, про що йдуть розмови, прислухавшись до сперечань, він вирішив, як то кажуть, узяти бика за роги, навіть не перевіривши, як завжди, чи є десь поблизу дужі полісмени або штурмовики з «Бойових хрестів». Саме це і згубило його.
«Як то можна було виступати, — казав він значно пізніше, — перед тими божевільними, не захистивши себе добрими полісменами чи то взагалі якимись добре озброєними хлопцями?..»
Але так він говорив пізніше. А сімнадцятого числа секретар в окулярах, мабуть, був дуже захоплений можливістю легкої перемоги над робітниками, діти яких ось уже кілька днів не їли нічого, крім картоплі.
— Дайте слово сказати, — рішуче вимовив він, насилу вилізаючи на паркан.
Робітники стихли і стовпилися коло нього: що скаже ця людина, яка видає штрейкбрехерам довідки про їхні «добрі наміри»?
Але секретар профорганізації чомусь відчув у цій презирливій цікавості справжню увагу до своєї персони. Він відкашлявся і почав:
— Любі друзі і товариші! Весь час ми, професіональна організація, так би мовити, намагались підтримати спокій між робітниками і компанією. На превеликий жаль, комуністи підбили вас на той злоповісний, знаєте, прямо скажемо, — божевільний страйк. Тепер ви бачите, що з того вийшло? Комітет заарештовано, роботарі працюють на ваших місцях коло верстатів, ви голодуєте. А згадайте лише, хто ввесь час попереджав вас, хто ввесь час звертав, знаєте, вашу увагу на недоцільність, так би мовити, злочинність цього нещасного страйку? Ми, професіональна організація…
— Та яка там професіональна організація? — пролунав чийсь голос. — Не чіпляйся ти за неї. Кажи сам за себе.
— Професіональна організація — це ми, — додав ще хтось з натовпу. — Бо ми всі разом, єдиним фронтом боремося з капіталом. А ти від чийого імени говориш?
Чолов’яга в окулярах надзвичайно вміло робив вигляд, що не чує неприємних речей. Він спокійно продовжував:
— Ми завжди попереджали вас. Завжди піклувалися про ваші інтереси. Дехто з вас піддався на приманку комуністів. Помилився, значить. А тепер ви і самі бачите, що ми були цілком праві. Чи не так?
Він трохи перечекав, прислухаючись, чи не почує все ж таки звідкись хоча б поодиноких вигуків підтримки й згоди. Але робітники суворо й сухо мовчали. І чолов’яга в синіх окулярах заговорив далі, ще солодкіше, ще лагідніше:
— Знову ми, професіональна організація, звертаємось до вас з щирим закликом: киньмо страйк! Навіщо продовжувати далі такий недобрий лад? Компанія за останніми відомостями згоджується дещо збільшити зарплату і навіть зменшити на півгодини робочий день. Це просто надзвичайно, як добре ставиться до нас з вами компанія містера Говерса…
— До тебе, але не до нас! — почувся вигук зовсім недалеко від промовця.
Секретар скривив обличчя, але проковтнув цю пілюлю, немов не помітивши її.
— Чого нам ще треба? — вів він далі. — Навіщо продовжувати це божевілля? Зрадники-комуністи нівечать вам життя, проженемо їх! Установимо спокій та дамо можливість професіональній організації договоритись з компанією, дбаючи тільки про ваші інтереси…
— Отак, як досі дбали? — несподівано пролунав той самий голос, але вже зовсім близько від нього.
— Мерзотнику, скільки штрейкбрехерів надіслав Говерсові? — додав другий голос.
— Та чого його далі слухати! Доведемо негідникові, що ми ще не зовсім позбулися м’язів.
— Ану, злазь із паркана, приятелю! Зараз ми з тобою поговоримо як слід. Та не піднімай ногу, все одно стягну, — вже зовсім не жартуючи перейшов від слів до діла хазяїн першого голосу.
Жалісний зойк і лементування чолов’яги в синіх окулярах потонули у роздратованому гомоні натовпу. Здаля було видно лише, як підіймалися і опускалися руки, зрідка чути було важке гупання, мов кілька дужих боксерів невтомно тренувалися, оброблюючи своїми важкими кулаками шкіряний тренувальний м’яч.
Через дві-три хвилини загін полісменів дістав негайний наказ: врятувати містера Топкінса, секретаря професіональної організації, від самосуду роздратованих робітників. Загін, енергійно працюючи гумовими палицями, почав врятовувати містера Топкінса, що тепер літав легше від волейбольного м’яча між розлютованими робітниками, збираючи щирі подарунки з важких ударів.
Містер Топкінс верещав, як порося; свої сині окуляри він уже давно загубив десь, і звільнені від них вузенькі його очі з білявими віями безпорадно озирались в усі боки, шукаючи допомоги. Лише після тривалої бійки з робітниками полісменам пощастило відбити нещасного секретаря.