— Перша жертва нашої справи… — гірко вимовив Боб Леслі. І зразу ж рішуче заговорив: — Але ні! Ми не ридатимемо. Коли вмирає один, його місце заступають десятки інших. Тепер нам немає чого ховатись. Товариші, рушаймо!
До комітету заходили схвильовані робітники. Вони хотіли дізнатися: чи справді Тізман помер? Чи має комітет якісь ще відомості про смерть старого товариша, про його останні години?..
На вулиці робітники скупчувалися перед будинком і палко висловлювали свій гнів. Коли Боб Леслі, Тім та ті, що були з ними, вийшли на вулицю, їх зустріли вигуками:
— Ходімо до міста! Влаштуємо демонстрацію!
— Так, влаштуємо демонстрацію, — відгукнувся Боб. — Організовано, товариші.
Через десять хвилин вулицею вже посувався натовп, що дедалі більшав. До демонстрації приєднувалися зустрічні робітники, жінки виходили з будинків і йшли вкупі з демонстрантами. У повітрі лунали вигуки:
— Помстимося за Майка!
— Геть поліцію, що вбиває наших товаришів!
— Геть фашистів!
— Геть роботарів!
— Хай живе революція!
— Хай живе влада робітників!
Ніколи ще вулиці Нью-Гарріса не бачили такого, не чули таких одвертих революційних виступів. Демонстрація притягувала до себе всіх. З грізним гомоном посувалася вздовж вулиці величезна робітнича колона, над якою вже майоріло кілька червоних прапорів і гасел. Полісмени, що стояли на своїх постах, заздалегідь ховалися, щоб натовп не побачив їх. І справді, можна було побоюватись, що тепер уже полісменові не допоможе навіть добрий револьвер.
Наближаючись до заводу, демонстрація являла собою вже велетенський натовп: вулицею посувалось не менш як кілька тисяч чоловік. І раптом передні ряди спинились.
Пролунали вигуки більш здивованих, ніж зляканих людей.
Назустріч демонстрації з-за повороту, що вів до заводського майдану, важко гуркочучи, виїхав панцерний автомобіль. Його кулемети дивилися своїми холодними вічками просто на робітників. З-за панцера виглядали дула гвинтівок. На башті маяв прапор з чорною рогатою свастикою. Це був панцерник штурмовиків фашистів з «Бойових хрестів».
Настала напружена тиша. Тільки ззаду доносилися вигуки робітників, що не побачили ще панцерника і не розуміли причини зупинки. Але ось в напруженій тиші пролунав уривчастий наказ з вежі панцерника:
— Назад! Хто наблизиться до майдану — буде розстріляний!
Панцерник важко повернувся і зник за рогом. Натовп загудів:
— До бою! Досить погроз!
— Помстимось за Майка!
— Геть фашистів!
— Знищимо їх!
За кілька хвилин озброєні робітники розсипались упоперек вулиці, почали перебігати під захистом будинків вперед, до рогу. Ззаду викотили кулемети. Організатори загонів дали наказ — і робітники, що не мали зброї, разом з жінками відступили назад.
Передні шеренги робітників вже завернули за ріг. Перед ними відкрився широкий заводський майдан. Панцерник стояв недалеко, мов чекаючи. Почувся тріск: то робітники звалили трамвайний вагон і поклали його поперек вулиці. Цієї хвилини панцерник подав сигнал і рушив до робітників.
— Спокійніше, товариші! — розпоряджався Боб Леслі за трамвайним вагоном. — Почекаймо, поки панцерник під’їде ближче. Ще хвилинку… Ще… Вогонь!
Злива куль зустріла панцерник. Він повернувся боком до барикади і відповів вогнем із своїх кулеметів. За трамвайним вагоном хтось крикнув; упало два робітники. Перші червоні плями крові забарвили асфальт вулиці.
— Товариші, до бою! — пролунав голос Боба Леслі, — наступаймо, товариші! Перемога за нами! Вперед!
Під свист куль із панцерника, робітники кинулися вперед. Панцерник знов повернувся, щоб бути напоготові під’їхати ближче до заводу, до його воріт. Але робітники були вже коло нього.
Кулемети панцерника плювались олов’яними бджолами, впало ще кілька робітників. Проте, ось один з них спритно кинув під панцерник ручну гранату. Пролунав оглушливий вибух, щось важко вдарилося об брук, — і фашистські кулемети змовкли. Панцерник лежав на боці, перекинутий гранатою.
— Перемога! Вперед!
У панцерника розчинився люк біля вежі. Хтось махнув звідти білою хусткою. Робітники, що наставили вже до люка свої гвинтівки, спинились:
— Здаються?..
— Ану, вилізай звідти!
— Та швидше!
Робітники, захоплені радістю першої перемоги, ладні були вже помилувати перших полонених. Але з люка ніхто не виходив:
— Та вилізай!
— Чи довго чекати?
І раптом замість відповіді з-за відчиненої кришки люка хтось викинув разом дві гранати. Вони пролетіли у повітрі над головами робітників і впали близько барикади. Майже одночасно пролунали вибухи: гранати, розірвавшись, висадили в повітря піввагона і вбили робітників, що були в цьому місці барикади.