— Чого вона усміхається? — з серцем вигукнув Говерс.
— Бачите, це довга історія, — підшукуючи слова, повагом відповів Бірз. — Якщо дозволите, я вам розповім трохи згодом. Міс Стренд, я не затримую вас. Здається, наша розмова закінчилась?
Мадлена, не відповідаючи, повернулась і вийшла з кабінета. На неї чекав секретар Бірза, який мав провести її до кімнати повз залізні потвори.
Говерс напівліг на диван, все ще обтираючись хусткою. Бірз підійшов до нього, поклавши руки в кишені:
— Але, містер Говерс, я все ж таки не розумію, як це ви опинилися тут? Хіба ви не знали про наше становище? Лише вчора я доповідав вам телеграфом про небезпеку…
— Що там ви мені доповідали? Я й сам добре знав, що тут небезпечно. Але звідки мені було знати, що тут вже справжнє повстання, хоча… — він перевів дух. — Хоча і в центрі не краще.
Здивований Бірз перепитав:
— Як не краще?
— Отак. В столиці починається така ж самісінька каша. Почалося з комуністичних демонстрацій. Потім кілька сутичок з поліцією… Барикади… До міста увійшло військо… Починається громадянська війна!
Він замовк. Але відразу після цього немов щось згадав і запитав Бірза:
— Де ж ваше військо? Воно мало, за моїми відомостями, бути вже тут, у місті. Де штурмові загони?
Бірз знизав плечима:
— Чорти їх знають!..
Телефонний дзвінок перебив його: це був прямий провід до таємної поліції, до Гордона Блека, встановлений лише сьогодні вранці.
Бірз спочатку уважно слухав, потім вигукнув:
— Алло! Я слухаю! Чому ви замовкли? Алло!..
Відповіді не було. Бірз жбурнув трубку на апарат і повернувся до Говерса:
— Гордон Блек почав був говорити про військо, про своє становище. Адже поліцію, як і завод, обложили озброєні повстанці. І разом зв’язок урвався, немов хтось роз’єднав нас.
— А може роз’єднала станція? — запитав Говерс.
— Яка там станція, — відмахнувся Бірз. — Адже це прямий провід до поліції.
Електрична лампа на столі мигнула раз, потім другий. Бірз вилаявся:
— Це що за штуки?
Лампа мигнула ще раз і згасла.
— Немає електрики… — роздратовано констатував Говерс.
І знов задзвонив телефон. Це був другий апарат. Він дзвонив наполегливо, він дзвонив у темряві, немов глузуючи з людей, що лише кілька днів тому диктували свою волю всім, хто був навколо їх.
— Я слухаю, — сказав Бірз, взявши трубку.
— Якщо не помиляюсь, ви Томас Бірз? — відповів голос у трубці. — Гаразд! Джонатан Говерс з вами?
— Хто говорить? — розлютовано крикнув Бірз.
— Невже не пізнаєте? Людина, що з нею ви теж розмовляли телефоном одного разу. Пам’ятаєте, коли ваші роботарі прийшли до страйкового комітету демонструвати свою міць? Га? Я Боб Леслі.
— Чого ви хочете?
— Отак і я колись запитував вас, — весело проговорив Боб Леслі. — Насамперед, я хочу довідатись, як почуває себе містер Говерс після зустрічі з нашим загоном… Але годі жартувати! Дозвольте поінформувати вас, що місто — в наших руках. Поліцію обеззброєно. Штурмовиків-фашистів розбито вщент. Ми чекаємо прибуття війська, щоб спільними з ним силами примусити вас здатися. Звичайно, це буде тоді, коли ви не хочете поступитися тепер, не чекаючи на щось.
— Ні, не хочу. Побачимо ще, як то ви примусите мене «спільними з військом силами», — іронічно відповів Бірз.
— Гаразд! Буде гірше. Але ви самі того бажаєте.
— Майте на увазі, що під моєю орудою є ще роботарі, — зауважив Бірз.
Голос у трубці засміявся.
— Побачимо! Під вашою орудою, кажете? Добре, побачимо. Бувайте. Вітання шановному містерові Говерсу!
Трубка випала з руки Бірза. Він задумався. Що хотів сказати Леслі, висловлюючи якесь недовір’я до слів його, Бірза, про роботарів?..
Джонатан Говерс зітхнув. У неясній напівтемряві було видно його опасисте тіло, що безсило лежало на дивані. Він зітхнув ще раз і сказав:
— Виходить, ми сидимо, як миші в пастці…
Бірз мовчав. Цього разу Джонатан Говерс дуже вірно визначив становище.
23. ЧОГО НЕ ПЕРЕДБАЧАЛО КОМАНДУВАННЯ
Вечір. Тиша. Перелякані грізними подіями фермери обережно ховаються по своїх фермах. Червоний Нью-Гарріс за якихось десять кілометрів од них, і цю віддаль військове командування оголосило карантинною. Усі шляхи перетято озброєними патрулями, що мають суворий наказ затримувати всіх, хто пробував би йти до Нью-Гарріса або, навпаки, вийти з міста.
Тиша, тривожна тиша! Тільки подеколи чути брязкіт зброї. То йде зміна патрулям. Ще звечора солдати дістали наказ бути готовими до виступу. Вартові проходять лініями білих наметів і прислухаються: чи не чути десь розмови? Адже вони повинні негайно сповіщати командирів про всякі підозрілі балачки.