Бірз почув, як позаду нього щось упало — важке й незграбне: почувся глухий стукіт. Він повернув голову. То впав на підлогу знепритомнілий, переляканий Джонатан Говерс. Він не витримав жахливих слів — «революційний суд».
— Що ж ви відповідатимете, містер Бірз? — продовжував Боб Леслі. — Адже, здається, ви не маєте ніякого вибору. Завод оточено, вийти ви не можете. Через годину коло воріт збирається великий мітинг-демонстрація. Якщо ви не згодитеся здатись, доведеться вирішити на мітингу, що робити з вами далі.
— Вирішайте, — глухо відповів Бірз, — я не здаюся.
У нього майнула божевільна думка: роботарі!.. Вони врятують!
— Остаточно — не здаєтесь?
— Ні.
— Гаразд, як хочете. Дивіться тільки, щоб потім не довелось пожалкувати.
Почувся звук покладеної на апарат трубки. Розмова закінчилась. Бірз озирнувся на Говерса; той лежав нерухомо. Бірз стиснув руку, аж хруснули пальці.
«Роботарі врятують, — знов подумав він. — Адже я можу оточити себе ними і вийти з заводу. Вони йтимуть навколо мене. Хай хто спробує доторкнутись до них — такий сміливець упаде мертвий, бо я можу зарядити роботарів електрикою. Дістатися до вокзалу і там узяти паровоз. То вже нескладна справа. Врятуюсь!
Він знов поглянув на Говерса, що приходив до пам’яті.
— Ну вставайте, годі! — з серцем вигукнув Бірз.
— Що… Що буде?
— Нічого. Врятуємось.
І Бірз розповів Говерсові про свій план. Говерс ухопив його за руку.
— Надзвичайно… Ви геніальна людина. Все що я маю, маєте і ви… Тільки врятуйте!
Бірз відмахнувся від нього: нещасна людина! І тут не може не спробувати підкупити своїми грошима!.. Він сів коло апарата керування роботарями, щоб підготувати здійснення свого плану. Говерс нерухомо сидів на дивані, схиливши голову на руки, і спідлоба стежив за рухами Бірза.
А коло воріт заводу збиралася велика демонстрація. Ніколи ще не бачили заводські ворота такого видовища. Майдан наповнився до країв людською масою. Приходили не тільки робітники: йшли їхні дружини, діти, ішли групами солдати, що цієї ночі перейшли на бік робітників.
Ніщо вже не нагадувало попередніх сумних демонстрацій — сьогодні не можна було побачити жодного похмурого обличчя, радість першої перемоги панувала всюди. Подекуди над людськими головами майоріли червоні прапори.
Вже ніхто не боявся полісменів і штурмовиків, бо їх не було. Лише невеличка кучка «Бойових хрестів» заперлася в центральній станції керування роботарями і сиділа там, як у пастці.
І раптом, зовсім несподівано, пролунали звуки оркестра. То грали військові музиканти, що перейшли і собі на бік робітництва, захопивши з собою інструменти.
Колишній страйковий, а тепер військово-революційний комітет містився на величезній трибуні недалеко воріт, нашвидку побудованій цього ранку. Тім Кроунті з захватом оглядав майдан, — ось воно, справжнє революційне свято!
— Що, добре? — почув він коло себе Боба Леслі.
Обличчя голови революційного комітету втратило звичну похмурість, загальна радість оздобила і його веселою усмішкою.
— Мало сказати «добре», — відповів Тім, — мені бракує слів, щоб висловити мої вражіння.
— Ну, якщо бракує слів тобі, журналістові, то що вже вимагати від мене? — відповів Боб. — Але про це потім. Чи не час починати?
Тім поглянув на годинника: було пів на дванадцяту. Час!
Боб Леслі зробив знак рукою.
І наче якась хвиля пройшла натовпом; вона почалась коло трибуни — і поширилася в усі сторони, несучи з собою тишу. Ще з півхвилини спадав гомін. І тоді Боб Леслі почав говорити. Море людських голів було перед ним; навіть мовчазні заводські ворота прислухались до його слів, замкнені заводські ворота.
— Товариші, — почав Боб Леслі, — вітаю вас із першою перемогою. Вітаю робітництво з перемогою над капіталом, вітаю товаришів-солдатів, що перейшли до нас та допомогли нам перемогти. Ми почали з страйку, нам було дуже важко. Кілька разів декому здавалося навіть, що ми програємо нашу гру. Бо капітал мобілізував проти нас всі свої сили — від поліції до фашистів і роботарів включно. Це йому не допомогло, перемога за нами. Наш страйк перетворився на революцію. Наш страйк перекинувся до інших міст — і запалив там також революцію. Чому все це сталося?
Він перевів дух.
— Тому що ми йшли під прапором комуністичної партії, під її гаслом: «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!» Нам допомогли робітники всієї нашої країни, — як тепер ми допомагатимемо їм. Нам допомогли робітники, примушені урядом одягти військову форму — я говорю про товаришів-солдатів. Ці робітники перейшли на наш бік, вони зрозуміли, що нема чого слухатись командирів, бо командири спонукали їх стріляти в своїх братів. Але й цього мало. «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!» — це визначає єднання не тільки робітників нашої країни, а й інших. Ви чули про великі Червоні Країни, де капітал переможено вже давно, де пролетарі побудували своє господарство і відбили всі спроби міжнародного капіталу втрутитися в їхні справи та стати на перешкоді їхньому будівництву. Чули?