«Знаєте, — сказала йому метрдотель-ка, неначе вибачаючись, — на вашому місці, містере Тремблан, тобто біля акваріума, по п’ятницях зазвичай сидить інша наша постійна клієнтка...» — і за-тнулася, а потім, очевидно, зваживши на те, хто дає більші чайові, все-таки провела Франсуа на його улюблене місце.
Коли в ресторан увійшла його сусідка по терасі, він сьомим чуттям здогадався, що це саме вона — постійна п’ятнична клієнтка, яка облюбувала те саме місце, що й він. Спершу він був подумав, що це гарна нагода познайомитися з нею, однак щось його таки стримало. І на добре. Бо пізніше він переконався, що цю руду тигрицю краще не чіпати, коли вона їсть.
День на роботі проминув спокійно. Франсуа закінчив писати аналітичну довідку, зустрівся з двома важливими чиновниками і написав кілька листів. Після роботи прогулявся пішки містом, забіг додому, перевдягнувся в elegant casual і пішов вечеряти, взявши з собою книжечку модного російського письменника Владіміра Сорокіна в оригіналі. Перебуваючи в Москві з батьками п’ять років, він ходив у російську школу і вивчив мову майже бездоганно.Тому читати Сорокіна йому було особливо приємно.
Тим часом його рудоволоса сусідка, здається, нарешті наїлася: вона сиділа над чотирма сушинками, що лишилися на дерев’яній таці, явно вагаючись: влізуть вони в неї чи ні.
Франсуа заінтриговано чекав, чим закінчиться німа сцена, коли вона, сидячи до нього спиною, завмерла з розчепіреними паличками, що зависли в повітрі, націлені на червоні суші.
Жінка поклала палички на стіл і відкинулася на спинку крісла.
«Здалася!» — усміхнувся він, однак погляду не відводив.
Вона просиділа так кілька хвилин, розглядаючи щось у водоспадику, потім повільно взяла палички, защемила поміж ними сушинку і повільно піднесла до рота.
На підставці лишилося ще три.
Франсуа навіть закрив книжку, аби зосередитись на спостереженні, перегорнувши сторінку вишуканою закладкою.
Жінка ще раз відкинулась на спинку, втупившись у водоспад.
«Ось для чого їй потрібне місце біля акваріума! — здогадався він. — Щоб інтелігентно перетравлювати величезну кількість їжі, вдаючи, що милується рибками!»
Жінка піднесла ще одну сушинку і запхала собі до рота.
«Ні, вона більше не подужає», — сам собі сказав Франсуа.
Проте він помилився. Вона з’їла і третю!
«У неї не шлунок, а якась прірва!» — зауважив він.
Жінка зосереджено роздивлялась останню сушинку.
Франсуа напружено чекав, щоб не пропустити момент істини.
По її спині прокотилася хвиля, яка свідчила про те, що жінка успішно відригнула, а тоді абсолютно блискавично, так що Франсуа навіть не зрозумів як, з дерев’яної дощечки зникла остання сушинка.
Жінка махнула рукою офіціантові, віддала талончик («О, так вона працює в крутій фірмі, якщо їй оплачують без-лімітні вечері!» — відзначив Франсуа), поклала на столик чайові і встала.
Франсуа схопився за книжку, аби замаскувати свій інтерес до дами.
Вона йшла на нього (власне, лише так вона могла дістатися виходу) дуже обережно, неначе боячись розтрусити все те, що несла в животі.
Франсуа звів, неначе випадково, на неї очі, й упіймав її погляд, спрямований на книжку Сорокіна. «Росіянка?» — подумав він і ковзнув поглядом по її фігурі. Стильний спортивний костюмчик, прогулянкові кросівки... Дивно, Франсуа сподівався побачити велике черево, що ось-ось лусне від кількості спожитої їжі, натомість побачив акуратненький животик, який і пасує мати нормальній жінці, котра не страждає на анорексію. Над животиком нависали дві фудзіями, які мали означати жіночі груди.
«Он куди іде вся її їжа!» — осяйнуло Франсуа. Він подивився їй в очі і приязно привітався: «Хай!»
Жінка, наїджена по зав’язку, навіть не спромоглася на коротеньке «Хай!» у відповідь, тому, ледь піднявши праву руку, ворухнула чотирма пальцями, що мало означати своєрідний вияв увічливості.
Вона
За що вона любила японську кухню, так це за те, що, як би не наївся, за годину вже все перетравиться.