Еррол, за описом Кімбала, «був ультраприсутнім і мав дуже інтенсивну особистість». Він садив Ілона та Кімбала перед собою і по три-чотири години читав нотації, не даючи хлопцям відповісти. Він, схоже, отримував задоволення від того, що був жорсткий із хлопцями, і намагався позбавити усі їхні звичайні дитячі заняття й тіні веселощів. Час від часу Ілон намагався переконати тата переїхати до Америки та часто говорив про свої наміри в майбутньому жити у Сполучених Штатах. Еррол реагував на ці мрії, влаштовуючи Ілонові урок. Він відсилав хатню прислугу і змушував Ілона виконувати всю хатню роботу, щоб навчити його, що означає «гратися в американця».
Хоча Ілон і Кімбал відмовилися розповісти подробиці, вони явно пережили в ті роки зі своїм батьком щось жахливе - щось, що завдало їм глибокої рани. Вони обидва кажуть, що їм довелося витримати якийсь різновид психологічних тортур. «Там точно серйозні проблеми з хімічним балансом, - сказав Кімбал. - Які, я впевнений, ми з Ілоном успадкували. Це було емоційно дуже складне виховання, але воно зробило нас тими, ким ми є сьогодні». Мей наїжачилася, коли я підняв тему Еррола. «Це людина, з якою неможливо бути у нормальних стосунках, - каже вона. - Він не може бути лагідним ні до кого. Я не хочу розповідати історій, бо вони жахливі. Знаєте, про таке просто не говорять. Це зачіпає дітей і онуків».
На моє прохання поговорити про Ілона Еррол відповів електронним листом: «Ілон був дуже незалежним і зосередженим хлопчиком, коли жив зі мною. Він любив комп'ютерну науку ще до того, як хоч хтось у Південній Африці дізнався, що це таке. Його здібності отримали широке визнання вже коли йому було дванадцять років. Ілон і його брат Кімбал у роки дитинства та юності займалися стількома різними речами, що назвати щось одне важко. Вони багато подорожували зі мною і Південною Африкою, і світом загалом, з шестирічного віку регулярно відвідуючи всі континенти. Ілон та його брат і сестра були і залишаються прикладом усього, чого міг би бажати батько. Я дуже пишаюся тим, чого досяг Ілон».
Еррол поставив Ілона у копію цього імейла, і Ілон суворо відрадив мені листуватися з його батьком, наполягаючи на тому, що його версії подій минулого не можна довіряти. «Він дивний персонаж», - сказав Маск. Але коли я попросив його розповісти більше, Маск ухилився. «Можна абсолютно точно сказати, що моє дитинство не було добрим, - сказав він. - Воно може виглядати добрим. Не те щоб у ньому не було нічого доброго, але це не було щасливе дитинство. Це було ніби мордування. У нього добре виходить робити чиєсь життя нещасним - інакше не скажеш. Він може взяти будь-яку ситуацію, якою би позитивною вона не була, і зробити її поганою. Він нещаслива людина. Я не знаю... чорт... я не знаю, що має статися, щоб людина стала такою. Розповідати вам щось більше означає спричинити забагато неприємностей». Ілон і Джастін заприсягнулися, що їхні діти ніколи не зустрінуться з Ерролом.
Ілон уперше побачив комп'ютер, коли йому було десять років. Це було у торговельному центрі Sandton City в Йоганнесбурзі. «Там була крамниця електроніки, яка в основному продавала музичні центри і тому подібне, але потім в одному куті у них з'явилося декілька комп'ютерів», - розповідає Маск. Він одразу відчув якесь благоговіння - «Це було типу "Вау! Ніфіга собі!”» - перед машиною, яку можна запрограмувати виконувати накази людини. «Я просто мусив це мати. І почав канючити, щоб батько купив мені комп'ютер», - каже Маск. Невдовзі він став володарем Commodore VIC-20, популярної домашньої машини, яка надійшла у продаж 1980 року. Ілонів комп'ютер постачався із п'ятьма кілобайnами пам'яті та посібником з мови програмування BASIC. «Уроки були розраховані десь на шість місяців, - каже Маск. - Я як маніяк не спав три доби і пройшов усю книжку. Це здавалося мені найбільш суперцікавою річчю, яку я коли-небудь бачив». Попри те, що Масків батько був інженером, він був трохи луддитом і зневажливо відкидав можливості машини. Ілон переказує, що «він сказав, що це лише для ігор і що для справжніх інженерних завдань це не годиться. Я просто відповів: „ Ну, як скажеш“».
Незважаючи на свою заглибленість у книжки та новий комп'ютер, Ілон часто ставав для Кімбала та своїх двоюрідних братів (дітей Кей) Расса, Піндона й Пітера Райвів провідником у нових пригодах. Одного року вони спробували себе у продажі пасхальних яєць, обходячи свій район із товаром і стукаючи у двері. Яйця не були надто гарно прикрашені, але хлопці все одно робили націнку у декілька сотень відсотків для своїх багатих сусідів. Ілон також був ініціатором їхніх занять саморобною вибухівкою і ракетами. У Південній Африці не було наборів для ракетного моделювання виробництва Estes, популярних серед моделістів, тож Ілон створював власні хімічні суміші та закладав їх у каністри. «Навіть дивно, як багато речей можна переробити у вибухівку, - каже Ілон. - Селітра, сірка і вугілля - основні інгредієнти пороху; і якщо змішати концентровані кислоту і луг, при цьому, як правило, виділяється багато енергії. Гранульований хлор з гальмівною рідиною - це теж було видовище. Мені поталанило, що всі мої пальці досі при мені». Коли хлопці не гралися з вибухівкою, вони надягали декілька шарів одягу та захисні окуляри і стріляли один в одного кульками з пневматичної зброї. Ілон і Кімбал влаштовували гонки на кросових мотоциклах на пустирях, доки одного дня Кімбал не злетів зі свого мотоцикла і його не кинуло в огорожу з колючого дроту.