Ти дві доби стовбичиш у наряді, повертаєшся на заставу о восьмій ранку, ноги відвалюються, хочеш спати, а твій змінник вже добряче вмазав. І куди йому в «секрет»? Умиваєшся, снідаєш – і знову в поле. Так і служили. Ти йому: «Не бухай!», а він через двадцять хвилин знову п’яний. Ну що його, додому відправити, у в’язницю посадити? Реакція командира – ні хріна нікого не чіпати. «Досить бухати!» – накаже командир і сам піде пити пиво.
А якщо дівки потрібні були, то постачали, з цим теж не виникало проблем, і якби ми наркотики замовили, то й це привезли б, не сумніваюся. Деякі з місцевих допомагали щиро, наприклад, Ашот-фермер на заставу і картоплю підвозив, і овочі, і фрукти, але такий він один був, хто не боявся. А так якщо хто і допомагав, то намагався робити це приховано. Їде жінка на велосипеді, кине патрулю пакет із салом так, щоб ніхто не побачив – напевно, краще про ставлення місцевих до українських військових і не скажеш. Але все одно даремно старалися – всі продукти зі сторони викидалися, проносу і так вистачало, а медикаментів мало. Тут на Донбасі якість води така, що мимоволі оціниш ту воду, яку тобі вдома у водогін подають. Плюс умови життя і якість сухпайків: проколюєш ножем консерви сардини, а вона фонтанує піною, тому що на вулиці +40 за Цельсієм. Але сардини – це ще більш-менш їстівне. Взяти, наприклад, нашу тушонку, яка на дев’яносто відсотків складається з води, і лише на денці баночки шматочок м’яса сиротливо плаває. Сардину, до речі, з сухпайка прибрали потім, дорого, бачте, їм обходиться. А банка води зі шматком жили і написом «Консерви з яловичини» – недорого?
Дивне все-таки у нас командування – ми тиждень передаємо інформацію про пересування російських військ, про незаконний перетин державного кордону численними колонами техніки, про можливе оточення – нуль реакції. Вранці 25-го повернулися наші наряди від кордону, кажуть, усе – збройників немає, Нацгвардії немає, залишилася, по ходу, тільки застава. Командир нашого пересувного загону майор Буряк, відставний мент, дав команду завантажити боєкомплект і вишукувати всю техніку вбік Кутейникового й Іловайська (туди наші колони відходили) – і виставити дозори по периметру Амвросіївки. Так, про всяк випадок. Ну і все, розслабон: до обіду відвідали Серьогу Кабана в лікарні, а потім хтось бухати почав, хтось поспати вклався, Академік затіяв прання. Автобус, як завжди, біля машин порпався. Близько 16.00 з боку Іловайська так загуло, ніби десять громів одночасно вдарило. Ну, думаємо, ось це наші воюють там! І тут команда:
– По машинах!
Зірвалися всі різко, як ніколи. Академік так узагалі в трусах вибіг – не встигла форма просохнути. Зробили перекличку – трьох не вистачає. Де вони? Начебто на периметрі, але точно ніхто не знає. Буряк наказав знайти їх по рації – якщо на периметрі, значить, мусять вийти на зв’язок. І тут, як на прогулянці, підходить до нас командир застави підполковник Волинський, вже в цивільному одязі, але з автоматом на плечах – ми так здивовано на нього дивимося – і видає таку промову:
– Товариші прикордонники! Ми повністю оточені. Для збереження життя особового складу наказую зброю закопати, військові квитки спалити і виходити невеликими групами, бажано разом із біженцями. Йти рекомендую до залізничного полотна, а там прориватися на південь, до Маріуполя. Таке ваше завдання! – сказав, сам сів в «уазик-патріот» і покотив у невідомому напрямку. А ми залишилися стояти на місці, як укопані, і лише ковтали пил з-під коліс. Офігівши, м’яко кажучи.
– Хлопці, нас просто здали тільки що, як тару! – це Автобус перший сказав.
А потім понеслася:
– Особисто я військовий квиток палити не буду!
– Я зброю не здам!
– Пішов він на хер зі своїм наказом! Він, сука, продав сепарам нас і змився в цивільному. А ми як підемо? У тебе паспорт є? А у мене от немає, лише військовий квиток. Навіть якщо є паспорт, зупинять тебе сепари: прописка не місцева! Де живеш? Що тут робиш? Покажи плече – ага, ось вони, синячки-то від автомату!
– Виходити треба, намагатися прорватися!
– Не можна йти, потрібно оборону на заставі тримати!