– Так і ляжемо тут усі ні за хрін собачий! Який сенс, якщо ми в кільці?
Що цікаво, жодної паніки не спостерігалося, і при всій різноманітності варіантів, парадоксальності аргументів і запальності суперечок жодна людина не запропонувала слідувати наказу командира застави підполковника Волинського. Така дивна в нас армія, іншої такої в світі точно немає – зібралася, як ртуть, за лічені тижні зі звичайних цивільних людей-добровольців, дурних наказів не слухає, воює, як уміє, добре або погано – це вже інше питання, але воює ж. І годує-одягає-взуває її теж не Міністерство оборони, а звичайні добрі люди, яких тепер називають волонтерами.
Зрештою домовилися залишити все зайве і прориватися на одній бесі, двох «уазах» і чотирьох «шишариках» зі всім боєкомплектом. Хай що буде, але не в полон же здаватися?
– Сидоренко, Ліхута і Соколов на зв’язок вийшли? – мова про тих трьох бійців, які загубилися на периметрі.
– Ні, товаришу майоре.
– Ну тоді тут питання таке: загине сорок п’ять чоловік або троє? Чекатимемо?
– А які ще є у нас варіанти?
– Немає у нас варіантів, – в очі один одному ніхто не дивиться, але добре, є чим зайнятися. – Треба їхати!
– Тоді по машинах: Академіку, сідай до Автобуса в кабіну, очолите колону. Загальний напрямок – Маріуполь.
– Товаришу майоре, що значить: «загальний напрямок»? У нас же навіть карти немає! Куди їхати?
– Ось карта, погляньте. На ній все одно нічого не розібрати, – розкрив командир на планшетці непримітний листок паперу, покреслений суцільними і пунктирними лініями. – Дороги так намальовані, що швидше до Москви по ній заїдеш, ніж до Маріуполя. Поїхали, Автобус вивезе, у нього досвід великий.
Автобус дійсно мужик бувалий; дядьку за п’ятдесят, не п’є, не палить, спортом займається, міцний не по роках. Все життя бублик крутив, служив ще в Радянській армії в автобаті на Кушці – найпівденніша точка СРСР, хто не знає – в учебці, де готували водіїв для Афгану, був інструктором. І якщо наряд везе Автобус, то в загоні всі знають: буде порядок – машина не зламається, в дорозі не загубимося, в ямі не застрягнемо. Порівняно з ним інші водії – аматори, хоч Автобус їх, звичайно, трохи підтягнув. Ось і відрядив його майор Буряк-редиска в голову колони разом із кандидатом економічних наук Академіком із розрахунку на сплав практики і теорії, майстерності і науки – дорогу вгадувати. І треба сказати, не помилився. Хоча, якщо чесно, тоді ми думали, все, кінець нам: два кільця, два кінці, а посередині – цвях. У труну. І найгірше: ані подзвонити, ані есемес відправити додому – третю добу мобільні телефони не працюють, зв’язок глушать щільно.
Академікові навіть у кабіні «шишарика» тісно. Він зростом за метр дев’яносто, високий жилавий хлопець, руки-ноги довжелезні, долоні – з лопату, йому б у волейбол грати або плаванням займатися. На Грушевського, кажуть, узимку був одним із кращих метальників коктейлю Молотова. Дуже важко уявити його за написанням дисертації, проте ж – кандидат, діючий викладач вишу, хоча студенти його навряд чи люблять – дуже правильний і хабарів, напевно, не бере. Про що говорити, якщо він навіть на заставу подшиву для комірця узяв: мовляв, у статуті написано. Дисциплінований до нудоти, але такий же і витривалий, чортяка, може три доби в «секреті» сидіти і, головне, не бухає. Що за людина?! Хоча, якщо чесно, на таких, як Академік і Автобус, та Серьога Кабан, та ще десятка півтора-два бійців, вся служба й тримається, не в образу іншим сказано. Не тому що вони сміливіші або чимось кращі, просто більш підготовленими виявилися до позаштатних ситуацій і стійкіші до рутини.
– Ну що, – запитує Автобус в Академіка, коли той в кабіну втиснувся, – тобі карту командир дав?
– Лише подивитися, але і дивитися там немає на що.
Рушили: чотири «газ-66», два «уази», одна беха. Напрямок начебто зрозумілий – на Іловайськ – Кутейникове, але по якій дорозі конкретно їхати – велике питання.
– Мені Ашот розповідав усе достатньо детально, – говорить Автобус. – Я з ним ще вчора цю тему перетер. Я зрозумів, звичайно, але не все запам’ятав.
– Розберемося.
Тільки виїхали з Амвросіївки, як почали мінометами крити. Не те щоб дуже близько, але і не дуже далеко. Поїхали на Кутейникове, і по всій трасі, близько 30 км, де блокпости наші стояли і колони йшли – все випалено, то тут, то там трупи бійців лежать: то голова, то рука, то гора кишок. Швидше за все, розбили їх напередодні, розвалили всіх, хто йшов перед нами, але запаху пороху ми чомусь не відчували. Там поля, і дороги практично не видно, після обстрілу все випалено, двадцять сантиметрів попелу, а вони все кладуть свої міни – то там вибухи, то там, пристріляли всі дороги, ось і довбають. А ми п’ять хвилин їдемо – п’ять хвилин поливаємо водою бензонасоси.