До 23 серпня все йшло до того, що лягти смертю хоробрих Сірому доведеться одразу після дембеля на порозі рідного дому від сковорідки або качалки дружини, бо пара мінометних обстрілів, під які він потрапляв, – ще не привід гинути на війні. Багатьом із пересувного прикордонного загону мін і снарядів з того боку – від сепарів – дісталося куди більше, але бійці щасливо уникали навіть поранень. З пропускного пункту «Успенка» через безперервний мінометний обстріл довелося відійти до Амвросіївки, але, окрім утрати контролю над ПП і зміни дислокації, в роботі загону нічого не змінилося: «секрети», наряди, патрулі.
Сьогодні на висотку над Григорівкою наряд – десять чоловік. Висотка, як то кажуть, панівна, звідси російська територія – як на долоні; чудово видно, як заходять на позиції, швидко розгортаючи бойові розрахунки, російські «гради», і довбуть по Савур-Могилі. Це видовище, особливо вночі, крутіше, ніж дивитися останній епізод «Зоряних війн» в кінотеатрі 5Д – смертоносні феєрверки пролітають майже над головами. Наряду видно всі ключові перехрестя доріг, але зараз скрізь тихо – місцеві або виїхали до Росії, або зачаїлися по хатах, збройники і Нацгвардія відійшли убік Кутейникового й Іловайська, залишивши лише один добре укріплений блокпост на перехресті біля Лисичого.
Сірому того дня дістався наряд на висотці неподалік. Йшли всімох на службу з тривогою на серці – довкола відбувалися незрозумілі речі: збройники і Нацгвардія відступають від Савур-Могили і кордону. Кордон з Росії щодня перетинають колони з машинами, напаковані озброєними людьми і зникають у лісосмугах і населених пунктах. Вчора бачили, як у Григорівку зайшло п’ять чужих танків. Що буде далі – незрозуміло, мобільного зв’язку немає, оперативної інформації немає. Прикордонники остерігалися оточення, безглуздої загибелі. Розмови в загоні ходили різні, але командири мовчали і чекали розпоряджень зі штабу, проте штаб на донесення не реагував.
– Агов, – сказав Діма Анишкін, – ви подивіться, там колона! – і протер тканиною бінокль, нібито це могло допомогти змінити картинку на дорозі. Колону вже можна було добре розгледіти і без оптики. Кабан устиг нарахувати з десяток одиниць техніки, коли надійшла команда відійти в посадку і колону пропустити. Попереду йшов бетеер із українським прапором і двома білими смугами – маркуванням української армії, але такого бетеера Кабан не пам’ятав (вся тутешня техніка Нацгвардії й десантури вже давно засвітилася на заставі), так що бетеер був однозначно не місцевий. А якщо він не місцевий, тоді чий він? З тієї території від кордону всі українські підрозділи вийшли ще позавчора. Заблукали? За бетеером йшла беха, потім важкі «урали» і «камази», навантажені, вочевидь, боєкомплектом, заправники, жовті автобуси з людьми, пара легкових автівок.
– Синусе, прийом. Карацупа на зв’язку.
– Прийом.
– З боку Калинового від кордону в наш бік рухається колона, одиниць сорок: один бетеер, одна беха, вантажівки з боєкомплектом, автобуси з людьми. На бетеері – український прапор. Спостерігаємо, нам наказано пропустити. Зустрічайте. Це ваші?
– Косинусе, прийом. Це Синус, – сьогодні рація звучить гарно, пощастило. Синус і Косинус – це позивні двох командирів підрозділів Нацгвардії. Вони обоє закінчували київський політех – от і бавляться, щоб геометрію не забути. – Візьми до уваги.
– Ні, це не наші.
– Може, збройники?
– Командире, запитай заставу, що нам робити?
– Застава наказує себе не виказувати і продовжувати спостереження.
– Синусе, Косинусе, не вимикайте рацію. Тримайте нас у курсі, – колона зникає за рогом. До блокпоста Нацгвардії – близько п’яти кілометрів, та якщо навпростець полем, то ближче. – Не вимикайте рацію!
Усім лячно. Хочеться, щоб це йшли свої, просто заблукали, але Кабану інстинкт підказує, що це не так. Якась неправильна ця колона, щось у цьому бетеері з українським прапором є чуже.