Звісно, Грег категорично відмовлявся брати за аксіому батьківський масний хрест на своєму поколінні і, як наслідок, на країні. Він дивився на світ і мету свого існування зовсім іншими очима: жив виключно для себе і своєї родини, а не для держави, давно успішно займався бізнесом – тримав фірму з установки систем безпеки. Всі матеріальні труднощі, на які він добровільно себе прирік, коли одружився і з’їхав від батьків в орендовану квартиру, давно залишились позаду. Батьки, звісно ж, бажали, щоб все сталося навпаки – спочатку потрібно стати на ноги, а потім одружуватися, але Грег такі рішення не обговорював. Тепер, десять років по тому, вони з дружиною створили свій дім: мали улюблену справу, жили в великій трикімнатній квартирі з вражаючим око видом на Дніпро, донька ходила до гарної школи з англомовним ухилом, і ніщо, здавалося, не могло похитнути їхнього безхмарного майбутнього.
З батьком у Грега стосунки складалися по-різному, певне, як і у всіх батьків та синів, однак останні два-три роки у важкохворого батька з’явилося багато вільного часу, і їхні розмови стали значно довірливішими і теплішими. Та тепер все перевернулося, і вже Грег постійно поспішав, говорив по телефону, вирішував свої ділові справи, а батько терпляче чекав на нього, як колись він, маленький хлопчик, із нетерпінням прислуховувався до кроків по східцях вічнозеленого під’їзду й до обертів ключів у дверному замку. Але нині, за кілька місяців, а може, і тижнів до смерті батька, незважаючи на всі розбіжності в поглядах, вони стали нарешті справжніми друзями. «Ти зрозумій ключовий момент, синку: от ми нині з тобою сваримося до піни на губах, та й ти правильно кажеш, що я – це минуле, – говорив батько. – Однак проблема ж в іншому – це конфлікт не між минулим, як ти вважаєш, і майбутнім, ні. Проблема в тому, що конфлікт поміж нами – це конфлікт між сьогоденням і сьогоденням. Сьогоденням, Григорій, а не майбутнім! Розумієш, сину, цей тонкий момент? Ви, ваше покоління, нічого не створюєте для майбутнього, а це значить, що рано чи пізно за це доведеться заплатити!»
Мама та дружина під час бурних чоловічих дебатів про долю країни та світу пили каву та обговорювали сукні й зачіски, але Грег знав, що вони – на його боці. Проте в дискусії вони не втручалися, вважаючи своїм головним завданням вчасно запропонувати розійтися по домівках. Але й звідти – телефоном – лунали суперечки. Батько говорив, що майбутнє проростає з минулого і тримається на союзі з Росією, і там – наше щастя, а Грег вважав, що минуле нехай собі там і лежить, де лежало під перегуки патріархальних дзвонів, а рухатися потрібно до Європи. Він об’їздив цю «стару даму» вздовж і впоперек – від Дубліна до Бухареста, пам’ятав різко збіднілу, нікому не потрібну Польщу 90-х, натомість бачив, як зросла економічно ця країна тепер, і мріяв, щоб в Україні люди жили хоча б так. Батько, звісно ж, сучасної Польщі не бачив. Він агітував за те, що пам’ятав сам, за ту країну, де йому та його родині жилося комфортно, за той час, в якому почувався добре. Він стверджував, що Росія ніколи не вчинить з українцями нічого поганого, і за неї потрібно триматися міцніше, обома руками: там нафта, там газ, там наші брати. «Нам немає чого боятися, синку, – стверджував він. – Ніхто не посміє зіштовхнути лобами два братні народи! А історія… що було, те загуло! Жити потрібно сьогодні, дбаючи про завтра». І ця їхня суперечка до часу «Х» не мала однозначної правильної відповіді для обох дискутантів.
На Майдан Грег не ходив. Сидів на дивані, тупотів ногами, писав гнівні пости в Фейсбуці проти Януковича, передзвонювався з друзями, однак там, посеред зими, на маленькій площі, себе потрібним не відчував. У розпал протистояння подзвонив брат дружини з Владивостока і знервовано запропонував допомогу:
– Якщо потрібно, Григорію, давайте з Маринкою до нас, поки в Хохляндії всіх бандерівців не перестріляють!
– Так-так, дякую, Віталіку, зачекай, не клади слухавки! Я вікна фанерою затулю, – розізлився не на жарт Грег. – Ми ж із Мариною російською говоримо, так нам фашисти кожного ранку шибки б’ють!
– І це в Дніпропетровську! – здивувався, не оцінивши іронії, шурин. – Що ж тоді в Києві коїться?! – Марина з ним посварилася на політичні теми одразу ж, не відходячи від телефону.
А через кілька днів на вулиці Інститутській у центрі Києва розстріляли майданівців – Небесну сотню, а Янукович утік до Росії. Майдан вистояв – і переміг. Однак радості від перемоги не відчувалося. Пливли на тисячах рук по людському морю на київському Майдані труни з хлопчаками, яких застрелили снайпери, розтікалася по Україні жалібна пісня «Пливе кача». Міста і села багатотисячними похоронами прощалися зі своїми героями. Горе та розпач розлилися по країні.