На ранок привезли сніданок – десять банок свинячої тушонки. Для сотні бійців, серед яких були й мусульмани, це виявилося, м’яко кажучи, замало, і Грег із товаришами пішли спустошувати городи і льохи. Вони з’їли усі помідори та огірки і навіть не зовсім доспілий виноград, якого тут – відповідно до назви села – виявилося чимало. Коли бійці вже зовсім розслабилися і заварили чай, почався мінометний обстріл, і з чаюванням довелося зачекати. Знищити мінометний розрахунок противника українська артилерія не змогла. Як пояснив потім полковник-штабіст, через те що батальйонні координаційні сітки не збігалися з координаційними сітками артилеристів. Відступали хаотично, під свист мін, страх плутав ноги та мозок, але цього разу обійшлося без утрат. Поруч відходили «Шахтарськ» і «Азов». Ці батальйони просунулися трохи далі, до самого блокпосту, і при намаганні штурму втратили побратимів. Бійці поверталися без настрою, очевидно, що вся ця історія з хаотичним штурмом Іловайська їм не подобалася. В той же вечір «Азов» і «Шахтарськ» завантажили важке озброєння і виїхали на свої бази.
Настрої на базі в Старобешевому в батальйоні «Дніпро-1» під вечір також важко було назвати бойовим. Для багатьох бійців війна з дому видавалася зовсім іншою, та й мало хто міг уявити, що їм, міліцейському, по суті, підрозділу, доведеться штурмувати блокпости та ходити в атаку. Їх учили іншому: охороняти об’єкти, зачищати місто після того, як його візьмуть військові, нести службу на блокпостах. Багато хто з бійців відверто виказували небажання повертатися на позиції.
На шикуванні полковник, розуміючи, що ситуація в підрозділі загострилася і моральний дух бійців не на висоті, сказав:
– Ви – добровольці. Змушувати воювати я вас не можу і не буду. Бо далі стане ще тяжче – ми заходимо до Іловайська. Тому тих, хто зараз хоче повернутися додому до Дніпропетровська, прошу зробити два кроки вперед.
Грег мав свій чіткий план і розуміння ситуації, що склалася. Боковим зором він бачив, як заворушилася, подалася вперед майже вся шеренга, піддаючись першому імпульсу, і через паузу зі строю почали виходити люди. Він рахував: один, два, три, чотири, п’ять… Оба-на! – так це ж Чипс, їхній командир вийшов! От же сука боягузлива! Шість, сім, вісім… Долічивши до п’ятнадцяти і побачивши, що більше ніхто не виходить, Грег, перезирнувшись з товаришами, нахилив голову і зробив не два, а три чітких кроки вперед. За ним рушило, згідно з домовленістю, все відділення, десятеро бійців.
«Цікаво, що б сказав з цього приводу батько?»
Сніданок на червоній землі
Люблю снідати і дивитися у вікно. Але тільки якщо це не вікно автобуса, до якого в будь-який момент може щось прилетіти. Град, наприклад. Або дощ, розмазуючи краплями по склу пейзаж. Та про дощ, хоча б маленький, сьогодні годі й мріяти – спека стоїть неймовірна, градусів тридцять п’ять, не менше. А ось про «град» мріяти не варто, хоча багато хто з нас знає, що таке справжній обстріл, хіба що з роликів на ютубі. Тут, на Донбасі, в серпні клімат зовсім не такий, до якого звик удома: дні спекотні й задушливі, вночі – дуже холодно, пробирає аж до кісток. Тут, на Донбасі, багато що зовсім не так, як в іншій Україні. Інколи навіть складається враження – не через погоду, а через людей та їхні звички, що всі двадцять три роки незалежності ми жили в різних державах.
Ми їдемо вузькою дорогою. Колона з кількох мікроавтобусів та легкових машин. З-під коліс клубочить пилюка, і якби не війна, то можна було б подумати, що колона здійснює екскурсійний автопробіг шляхами Донбасу. Себто, ми і є «Донбас», добровольчий батальйон. «Вдаримо автопробігом по бездоріжжю!» – цитує класиків Шева і широко посміхається, виблискуючи білозубо. Він сидить поруч, завжди готовий до бою: в касці, затягнутий у бронежилет, і не випускає зі засмаглих жилавих рук автомат. Я вже кілька разів радив йому зняти «броник», як учинив давно сам, однак Шева лише пітніє і жартує: «Такої команди не надходило!» Він завжди такий – правильний. Коли я вперше його побачив на нашій базі в Петрівцях, то подумав, що він або стоматолог, або американець, бо в нашій країні такі білі зуби можуть мати тільки вони. Як не дивно, Шева – звичайний підприємець з Хмельницького. А зуби… як-небудь я запитаю, чому в нього такі білі зуби, чим він їх чистить. Такі ж білі, як у Франко. Ось він – справжній американець, однак, якщо послухати його й деяких наших, то Франко – куди справжніший громадянин України, ніж інші, можу закласти власну голову на спір. Скільки разів йому пропонували зайняти командирську посаду, а він завжди тільки посміхався на всі свої білі тридцять два і віджартовувався. А спробуйте запропонувати комусь із наших співвітчизників керівну посаду, скільки людей з десятка відмовиться? Я скажу сам – жодного. Його справжнє ім’я – Марко Паславський, він справді – громадянин США, нащадок українських емігрантів. Про це можна вже казати, про нього вже стільки розповідали по телевізору, що це далеко не секрет. Однак він – не найманець, не «дикий гусак», а провідний фінансист-консультант, багата людина, яка обертається в найвищих колах, і, здавалося б, потрібна йому та наша війна? Однак він тут. Проста відкрита людина з приємною посмішкою і душею патріота, одним словом, прагматичний романтик, як і більшість наших добровольців. Пам’ятаю, як Франко говорив Філарету, заступнику комбата: «Коли ми переможемо, я стану головою Національного банку України і поламаю всі схеми олігархів. А я їхні схеми за час роботи в Україні добре вивчив, повір мені, Філе!»