Днi минали один за одним. Ми лiтали, як i ранiше, але я бiльше не переймався назвами мiст чи кiлькiстю грошей, що їх збирав з пасажирiв. Я почав вимiрювати лiто такими речами, яких навчився, розмовами, якi ми вели пiсля польотiв, i чудесами, що вряди-годи траплялися на нашому шляху, аж поки нарештi збагнув, що це нiякi не чудеса.
Пообiднi години випали спокiйнi. Лише зрiдка з’являлися поодинокi пасажири. У перервах мiж польотами я пробував випаровувати хмари.
Свого часу менi привелося працювати пiлотом-iнструктором, i я знав, що учнi завжди роблять легкi речi важкими. Може, я щось i тямив, одначе в цьому дiлi знову виявився учнем i вперто штурмував свою цiль — купчастi хмари. Та тепер я потребував бiльше теорiї, анiж практики. Тим часом Шiмода розлiгся пiд крилом «Флiта», вдаючи, нiби спить. Я легенько поплескав його по плечi, i вiн розплющив очi.
— Нiчого в мене не виходить, — поскаржився я.
— Вийде, — одрубав вiн i знов заплющив очi.
— Я стараюсь як можу, Доне! Здається, ось уже щось вийде, як хмари вiдбивають удар i набрякають ще дужче, нiж перед тим.
Вiн зiтхнув i сiв.
— Вибери менi хмару. Тiльки не дуже важку, будь ласка. Я обрав найбiльшу серед нижчих хмар, десь за три тисячi футiв од землi, що немовби набрякала бiлим димом iз самого пекла.
— Ота, що над силосною баштою, онде вона, — показав я, — та, що швидко темнiє.
Дон мовчки позирнув на мене.
— I чого це ти мене так не любиш?
— Та нi ж бо, я люблю тебе, Доне. Через те й прошу чимало. — Я посмiхнувся. — Тобi потрiбен масштаб. Та коли хочеш, пiдберу для тебе щось менше… Вiн знову зiтхнув i звiв очi до неба.
— Спробую. Ну, то котра?
Я поглянув на небо й остовпiв: величезна хмара, справжнiсiнька потвора, що несла в своєму черевi мiльйони тонн води, зникла без слiду, а на її мiсцi висявала неоковирна небесно-блакитна дiра.
— Ох ти ж! — тихо мовив я.
— Робота варта зусиль… — зауважив вiн. — А втiм, хоч як би менi кортiло прийняти вiд тебе купу похвал, мушу з усiєю вiдвертiстю зiзнатися: це легко. Вiн показав на невеликий клубок хмари над нашими головами.
— Онде. Тепер твоя черга. Готовий? Ну!
Я поглянув на те клубчасте створiння, i воно поглянуло на мене у вiдповiдь. Я подумав, що воно пiшло собi далi, подумав про порожнє мiсце там, де було це створiння, нацiлив на нього гарячi променi своєї уяви, попросив його з’явитися десь в iншому мiсцi i повiльно-повiльно, за одну хвилину, за п’ять, за сiм, хмара зрушила з мiсця. Iншi хмари побiльшали, а моя пiшла геть.
— Не дуже ти швидкий, — мовив Дон.
— Це ж моя перша вдала спроба! Я тiльки починаю! Всупереч неможливому… неймовiрному… i все, на що ти спромiгся, це зауважити, що я не дуже швидкий. Це було блискуче! I ти це знаєш.
— Дивовижно. Ти так прихилився до неї, i все ж заради тебе вона зникла.
— Прихилився! Я бомбардував цю хмару всiм, чим тiльки мiг! Кульовими блискавками, лазерними променями, пилососом завбiльшки з будинок!..
— Це прихильнiсть у негативному розумiннi, Рiчарде. Якщо ти справдi хочеш усунути хмару iз свого життя, то з цього не треба робити великого дiла. Ти лише розслаблюєшся i стираєш її iз своєї уяви. Ото й тiльки.
Ми приземлилися на величезне пасовисько поруч iз триакровим ставком для водопою та купання коней, далеко вiд будь-яких мiст, десь на межi мiж Iллiнойсом та Iндiаною. Зробимо собi вихiдний день, подумав я, i нiяких пасажирiв.
— Послухай-но, — мовив Дон. — А втiм, нi, не слухай. Стiй тихо i спостерiгай. Те, що ти побачиш, — нiяке не чудо. Почитай посiбник з атомної фiзики… Дитина цiлком може ходити по водi.
З цими словами вiн, мовби й не бачачи ставка, обернувся й пройшов на кiлька крокiв вiд берега по поверхнi води. Збоку це мало такий вигляд, нiби то був не ставок, а гаряче марево над кам’яним озером. Дон мiцно стояв на водi, i пiд його високими пiлотськими черевиками не виникло нi хвильки, нi брижика.