— Як це розумiти? Чи можу я назвати когось, хто живе в цьому свiтi?Та я!Я живу в цьому свiтi!
— Чудово, — мовив вiн, так наче я самотужки спромiгся розкрити якусь приховану таємницю. — Нагадай менi, щоб я сьогоднi заплатив за твiй обiд… Мене вражає, як ти дедалi посуваєшся у своєму навчаннi.
Вiн знову пiдкинув менi загадку. В його словах не ховалось нi сарказму, нi iронiї — вiн говорив те, що думав.
— Що ти хочеш цим сказати? Звiсно, я живу в цьому свiтi. Я i ще близько чотирьох мiльярдiв iнших людей. А отти…
— О боже, Рiчарде! То ти серйозно! Все, за обiд не плачу! Нi за бiфштекс, нi за пиво, взагалi нi за що! Я подумав був, що ти добувся до головних iстин… — Дон урвав мову й подивився на мене з гнiвом i жалем. — Ти таки впевнений у цьому. Ти живеш у тому самому свiтi, що й… якийсь бiржовий маклер, еге ж? I гадаю, й твоє життя геть змiнила нова полiтика громадської безпеки, з її обов’язковим переглядом банкiвських цiнних паперiв, з iнформацiєю про вклади акцiонерiв, якi втратили п’ятдесят i бiльше вiдсоткiв на акцiях? Ти живеш у тому самому свiтi, що й шахiст, який грає в турнiрах? Цього тижня повним ходом iде вiдкритий чемпiонат Нью-Йорка за участю Петросяна, Фiшера й Брауна, якi змагаються в Манхеттенi за пiвмiльйонний грошовий приз. Тодi дозволь тебе запитати: що ти робиш тут, серед поля в Мейтлендi, штат Огайо? На своєму «Флiтi» випуску тисяча дев’ятсот двадцять дев’ятого року ти приземлився на цiй фермерськiй дiлянцi, маючи важливi життєвi здобутки: дозвiл власника ферми, людей, охочих здiйснити десятихвилинну повiтряну прогулянку, технiчне обслуговування авiацiйних двигунiв фiрмою «Кiннер», смертельний страх перед грозою з градом… То скiльки людей, на твою думку, живе в цьому свiтi? Ти сказав: чотиримiльярди?I оце ти стоїш передi мною i твердиш, нiби чотири мiльярди людей не живуть у чотирьох мiльярдах окремих свiтiв, i сподiваєшся, що я тобi повiрю? — Вiн аж засапався — так швидко говорив.
— А я вже майже вiдчував смак отого бiфштекса з тертим сиром… — озвався я.
— Вибачай. Я б залюбки заплатив за нього. Та, на жаль, усе вже минулося, все позаду й мiцно забуте.
I хоч я тодi востаннє звинуватив Дона в тому, що вiн не живе в цьому свiтi, я ще довго не мiг збагнути слiв, на яких розгорнувся Посiбник:
— Усiм нам вiльно робити те, що ми хочемо, — сказав Дон того вечора. — Хiба це не просто, вiдверто i ясно? Хiба це не чудовий спосiб управляти всесвiтом?
— Майже так. Але ти забув одну вельми важливу обставину, — зауважив я.
— Он як?
— Усiм нам вiльно робити те, що ми хочемо, поки ми не завдаємо шкоди нiкому iншому, — докiрливо сказав я. — Я знаю, ти мав це на думцi, але ти мусиш говорити про це вголос.
Раптом у темрявi почувся звук незграбної ходи, i я швидко позирнув на Дона.
— Ти чув?
— Схоже на те, що там хтось… — Вiн пiдвiвся й зник у темрявi. Потiм несподiвано засмiявся i назвав якесь iм’я, але я його не розчув. — Усе гаразд, — почув я його голос. — Нi, ми будемо радi тебе бачити… Нема чого тобi тут тинятися… ходiмо, тебе щиро запрошують…
Невiдомий говорив з помiтним акцентом, не зовсiм росiйським i не чеським, а скорiше трансiльванським.
— Дякую. Менi б не хотiлося нав’язуватись…
Чоловiк, якого Дон привiв до нашого вогнища, мав вигляд, сказати б, несподiваний для отакого випадкового нiчного гостя на Середньому Заходi. Малий на зрiст, сухорлявий, чимось схожий на вовка, вiн викликав невиразний страх, хоча, опинившись у свiтлi багаття в своєму вечiрньому костюмi та чорному плащi, пiдбитому червоним шовком, i сам почувався видимо нiяково.
— Я оце проходив мимо… — сказав вiн. — Цим полем пряма дорога до мого дому…
— Хiба? — Шiмода йому явно не повiрив, певне, знав, що вiн бреше, а проте чимдуж стримувався, щоб не засмiятись уголос. Чому — я не знав, але сподiвався, що найближчим часом це з’ясується.
— Влаштовуйтесь зручнiше, — запропонував я гостевi. — Чи можемо ми чимось вам прислужитися?
Щиро кажучи, великого бажання прислужитись йому я не мав, але вiн був такий збентежений, що мимоволi збуджував почуття жалю.
Чоловiк поглянув на мене з такою розпачливою усмiшкою, що в мене аж мороз поза шкiрою пiшов.
— Так, ви можете прислужитися. Менi це доконче потрiбно, а то б я й не насмiлився просити. Чи можу я попити вашої кровi? Хоч трiшечки? Це, бачте, моя їжа. Я живлюся людською кров’ю…